«Нет, это была не песня,
А за приветливой улыбкой
Сама неутешимая печаль…» Федерико Гарсия Лорка
Страна, в которую пришла война
Имеет землю, нет, не чёрную, а серую:
Цвета вечно тёплого пепла,
Цвета волос вдовы,
Цвета глаз сирот.
Страна, в которую пришла война
Имеет теперь небо не синее, а чёрное:
Цвета взгляда утомлённых людей,
Цвета платья грустных женщин,
Которые уже не ждут – никого и ничего.
Даже небо белого дня – не синее, а белое:
Выцветшее от горя детей,
Которые вдруг стали взрослыми,
От печали сожженных домов,
От опустошения, которое владеет душами,
Которые летят в равнодушный Космос:
«Всё и ничего! Все и никто!»
Страна, в которую пришла война:
Ты думал когда-то, что это чужая страна,
И никогда не будет моя страна такой.
Но ты ошибся. Это в твою страну
Пришла война…
Её принесли на грязных башмаках
Люди из слепой страны,
Люди со ржавыми душами,
Люди без лиц…
Оригинал:
Краjiна бiлого неба
Шон Маклех
«Ні, то була не пісня,
А за рахманним усміхом
Сама журба невтішна…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…