Квіти все ще не вьянуть,
а ми малюєм ікони свої.
В них втопитися серце жадае.
бо здается, що вони золоті.
І над ними плачемо, молимось,
обіймаемо кожного дня.
Свое тіло їм в жертву приносимо,
та даремно,їм не чути слова.
Їхня мова пуста, швидкоплинна,
і вони не яскраві вогні.
То чому ж ми за ними постійно
підймаемо руки свої?
Вони лише праця, звичайне творіння,
так багато вкладаемо в них.
А на томість тільки і мріємо,
мріємо, тим змінюєм світ.
І десь напевно, ікони рядами,
із нас для себе малюють чужі.
але для них, ми такі ж самі статуї,
бо не чуємо їх, зови не зови.
А квіти все ще не вьянуть в кімнатах,
непомітні, але справжні вони.
а ікони рядами за нами не падають,
і молитви даремні ми даремо їм.