SEXТИНСЬКА МАДОННА
Поема
Історія знає немало прикладів, коли любов на-
дихала поетів, музикантів, художників на ство-
рення безсмертних шедеврів, їхні ж мадонни і музи
далеко не завжди відповідали своєму місцю.
І. ЗУСТРІЧ
Рафаель ходив по Риму,
настрій —
зашморг на душі.
Осені шукали риму
небо хмарне і дощі.
Вік шістнадцятий почався —
чотирнадцять вже йому1.
Наче від дощів ховався
Рим
в тумани і в тюрму.
Вже в Скрижалях «Галатея»2,
«Грації»3 в Скрижалях теж.
«От Мадонну б!…
От Психею!…
Тільки де її знайдеш?
Та —
вже надто дуже цяця,
ця —
вся похіть і шабаш,
ту
запрали діти й праця,
ця — вся із спідниці аж!..
Ні, Мадонна!
Ні, Мадонна!
Лиш вона мене спасе:
лик ясний,
родюче лоно,
чисте і святе усе.
Ось!
Вона!
Невже?
О, Боже!
Є ти в світі,
світ — в Тобі.
Знав я,
знав, що допоможеш.
Раб я твій,
та на горбі,
а не розпластався долі.
Бачиш,
я іще стою.
До Твоєї, Боже, волі
волю додаю свою.»
Геть забув і про манери,
чоловічий етикет…
Де мадонна,
а де стерво,
і художник, і поет
можуть не побачить зразу,
бо душа, як кажуть, —
ніч.
Більшість в світі негараздів
від несхожості облич
із душею.
Ось — величчя,
ось — краса
ось — доброта…
Ними світяться обличчя.
А душа?
Душа не та.
II. МАРГАРИТА ЛУТІ
Рафаель водив дівчину…
Рим!…
А їй — усе рябе!
Та вона його очима
Рим побачила
й себе.
Зразу ж і зметикувала:
з грязі — в князі
скік —
і є!
Хто ж відмовиться від сала,
що до хліба Бог дає?!...
Опустивши очі,
чемно
Форнаріна4 скаже:
«Так.
Згодна я.
А наречений?
А старенький батько ж як?»
І художник
без запрошень —
йде до батька
(хліб той пік).
Незаможний чоловік
згодивсь,
як побачив гроші.
От від пастуха Томазо5
відкупитись не вдалось:
наїжачився одразу,
розізлився…
Довелось,
з допомогою знайомих,
рано-вранці,
на зорі,
жениха забрати з дому
й «влаштувать»
в монастирі, —
хай не зовсім чисто й чесно…
А дівчина вся цвіте,
бо подарував маестро
їй намисто золоте.
Рафаелю Форнаріна
клятву вірності дала.
Вже для неї не причина,
що заручена була.
ІІІ. ПОЛУМ’Я КОХАННЯ
Оселились у банкіра
Агостіно Чигі.
Ох!
Шовк, каблучки, гульки…
Ліра?
Муза?
Ні! —
Чортополох!
Рік щасливий,
та безплідний.
Рафаель горів-згорав
в полум’ї,
в якім не видно
жертві світу.
Не до справ.
Він ні з ким не зустрічався,
Розгубив товаришів.
Він кохався…
Він кохався
сліпо й тяжко,
як здурів.
«Всі річки й моря не в змозі
внутрішній вогонь залить.
Це така кохання доза,
котра душу попелить
Це ж — безодня! — її очі,
чарівний,
таїнний світ.
Я стрибаю й знать не хочу
це падіння чи політ.
Горе й радість —
перехрестя,
перехрестя —
все життя…» —
Так писав тоді маестро
Із полону почуття.
«Далі бути так не може.
Треба гроші. —
деренчить
думка Луті. —
В незаможні —
як із ліжка до печі!»
Ні, тепер вона не грала,
знала добре,
що в ціні.
Серденько репетувало:
«Знову злидні?
Знову? Ні!»
Луті діять починає,
та не лоб у лоб — здаля:
умовля і надихає,
надихає й умовля:
«Мучить так мене сумління.
Я у відчаї,
що ти,
хай і не з мого веління,
відсахнувся від мети,
слави,
почесті,
величчя…
То ж послухай, що скажу:
повернись до них обличчям.
Я тобі допоможу.
Буду дні тобі і ночі
позувати, рідний мій.
Я відповідати хочу
геніальності твоїй»
Наливались дні,
як грона винограду…
І модель —
Маргарита —
вже МАДОННА,
Рафаель —
вже РАФАЕЛЬ.
ІV. БІС
О жінки!
Все є в них.
Є в них
для кохання і для гри…
В праці — демон,
в ліжку — євнух —
Рафаель творив,
ТВОРИВ…
Форнаріна ж ображалась,
що вона йому — пусте.
І прийшла до себе жалість…
Пил летить…
Мітла мете…
В жінці біс дрімав,
І — ось вам.!
Покотилось…
Попливло…
Рафаель не зна і досі,
Що на лобі проросло.
Потрапляє наречений
зі «святого» заслання
до «таємної вечері»…
Луті двері відчиня
потім і банкіру Чигі,
котрий слиною стікав…
… Ой, краса кує вериги —
ще НІХТО не розірвав.
От вже й учень Рафаеля —
кращий —
встояти не зміг
і загинув на дуелі,
він красі під ноги ліг.
Зрада учня — ось причина,
наслідок її — Тартар.
Влип в історію хлопчина,
як мураха у янтар.
В порівнянні з Геростратом,
храм величніший спалив
Карло Тарабоччі:6 страту
над душею учинив,
над своєю:
вмер нізащо.
Рафаель —
ЗА ЩО —
не знав;
він душі його пропащій
щирії молитви слав.
… Рафаель
є пензля геній,
на усі часи титан,
головний актор на сцені,
а в буденності — профан.
В день народження помер він7.
Альтруїст:
щоб легше нам
пам’ятать було.
А перли…
А картини…
Божий Храм!
Ми усі до нього вхожі
в добрий і недобрий час.
Ми на Рафаеля схожі,
та не схожий він на нас.
V. ПРОКЛЯТТЯ
Написавши і «Мадонну»,
і «Психею», Рафаель
танути почав:
безсонні
ночі
й праця…
ПРАЦЯ.
.. ЕЛЬ…
ЕЛЬДОРАДО у мистецтві
не дається просто так.
За усе платити серцем
треба,
а не на дурняк.
… Луті ж інше заболіло,
заболіло аж бігом,
що Томазо закортіло
поділитися лайном
з Рафаелем,
що не знає
ані духом, ані сном,
що немає в домі раю,
є Гоморра і Содом.
І прийшла вона до Чигі,
і поскаржилась йому,
що пастух плете інтриги,
й треба милого в тюрму.
Вдруге
(дійсно вже по вінця )
до тюрми Томазо пре.
I тепер йому в’язниця —
доки Бог не прибере.
Там прокляв Томазо пару
без розбору,
навмання.
… Всюди всіх нас Божа Кара,
в різний час,
наздоганя…
Рафаелю стане гірше.
День чи два, і все —
гаплик.
ВІН ПОРТРЕТ ЇЇ НАПИШЕ
й видихне востаннє:
«ВСТИГ…»
Встиг багато,
встиг надовго:
НАРОДИВШИСЬ,
не помер.
До Мадонни — шлях-дорога,
до повії — час зітер.
VI. SEXТИНСЬКА МАДОННА
Поховала Луті щастя —
зрозуміло й горобцям.
А Мадонні ж просто плаття
й хустка —
чорні —
до лиця.
А от що робити з тілом?
Із красою що робить?
Усьому єству кортіло
жити і життю радіть.
Поруч Чигі Агустіно —
торба із грішми,
банкір.
… Перемогу правив Пірр.
Як колись,
і правлять нині.
Та і Чигі — не надовго:
сублімація років…
Луті геть пішла від нього
в Рим,
а Вічний Рим кипів.
Першій леді на панелі
тепло й сито від щедрот,
маже маслом бутерброд
знизу й зверху.
Рафаелю
добре:
він її не бачить…
Та пастух її уздрів.
Повернувся і віддячить
Маргариті захотів.
Він збирався вбити Луті.
А вона йому —
тепло…
за життя…
й не стало люті,
і бажання не було:
«3а мою нікчемну долю,
поневічене життя
хай ніхто не вчує болей
всіх твоїх і каяття!
За великого маестро,
сліпоту його святу
звірі хай твою тілесну
розкігтюють красоту!..
Я страхаюсь,
бо я знаю,
що таке на світі ти.
Може, Бог тебе й простить,
Я ж навіки проклинаю!»
Луті трясонуло з жаху.
Все, що мала, віддала.
Залишилася, як птаха,
з пір’ям, у якім була.
Занестерпилось в монашки
Маргариті,
в монастир.
Тільки жоден не впустив
за гріхи її за тяжкі.
Так і вмерла на дорозі
без дітей і без людей.
I ніхто не знає й досі —
лиш один сказати в змозі
шлях під небом — як і де.
… Маргарита…
Вітер віє…
Форнаріна…
Час іде…
О Мадонна!…
О повія!…
Істина — хто скаже — де?
Може істина в прокляттях?
Мо’ вона у каятті?
… Є, я знаю, в світі щастя,
а в житті...
ВИНОСКИ
1. 1514 рік.
2. 3. Картини Рафаеля «Німфа Галатея», «Три
грації»
4. Форнаріною (тобто хлібом) Рафаель називав дів-
чину тому, що вона була донькою пекаря.
5. Наречений — пастух Томазо.
6. Карло Тарабоччі — кращий учень Рафаеля,
котрий закохався в Маргариту і загинув на дуелі.
7. 6 квітня 1520 року.
Олекса Аулов