X ТЕСТЬ
Світлій пам'яті
Кирила Ягоровича Подольського.
ШЛЯХ
Зборов багато на своїм шляху.
Шукали очі правду,
руки – працю.
Він сам ішов –
не їхав на даху,
що зрушувавсь
від колективізацій.
Природний хист і гумор
зберегли
його
від кулі, хворостей, калюжі.
Він випивав
і цигарки смалив,
і до жінок
до скону не збайдужів.
Було,
таке закрутить з тютюнцем,
що й у бувалих
кров бубнявить жили.
А як, під чарку,
смиконе слівце –
тебе неначе
дрокоциз1 ушилив.
Він, якось,
німця відконвоював:
«Аж до Берліна.
Пішки.
Неборака
діток багато
в фатерлянді мав.
Просився, плакав...
Що то за вояка!»
Тесть орден мав,
десятків два "мальків",2
"для фотки"
й жінчині
чіпляв на пузо:
"А шо,
я вчусь
у старшого з братів,3
служу,
как Он,
Совєтскому Союзу!
Оце б піти
й Самого запитать,
чи не забув він,
як ходить до вітру?
А я ж – молодший,
трясця з його п'ят!
Аж з трьох разів
допетрує макітра!"
...Вмирав – казав:
«Бач, винуватий сам:
люциперу
не всунув базаринки4...»
Дай чарку, Домко,
бо на небесах,
не дасть рогатий
завітать до шинку!"
1 Дрокоциз – великий овід.
2 "Мальки" – медалі,
3 Старший з братів – Л. І. Брежнєв.
4 Базаринки – мається на увазі хабар.
«ПОЧЕСНА ПОЗОЛОТА1»
Була колись така пора:
тесть називав —
"Іллічна"2.
На дім, де мешкав ветеран,
зірки червоні
дітвора
чіпляла
і таблички.
Одержав тесть:
— Тобі, стара.3
Неси півлітру!
— Нащо?
— Приб'ємо.
Вже давно пора ...
А де ж для грошів ящик?
Нема?
То, може, вже мені
зігріє чарка душу ...
Та не швиди ти із "Ні-Ні"!
Чимсь прибивати ж мушу.
…Проходить тиждень чи зо два,
приносять те ж і тестю:
—Ти ба, і ця не грошова!
Але, тепер, – дві честі!
Куди ж теперечки цюю?
На клуню?
Чи де віжки?
До килиму, мабуть, приб'ю,
над персональним ліжком!
Заходиш – чепу4 геть і стій,
вмізковуй і усотуй,
хто з нас, тутешніх, –
кошовий,
а хто вже – і босота!
...Я думав,
жарт,
як тесть любив...
Та ні.
Півторасотим!..
крізь килим,
до стіни прибив
"Почесну позолоту"!
...Походить, подума, почеше,
бува,
потилицю
і заспіває:
— І повстяна шапка,
й гарбуз-голова,
а, бачиш, усяк поважає!..
Тепер – погруддя б5...
Цегла є.
Цементу зять накраде ...
Моє – попереду,
твоє –
вагоміше –
позаду.
...Лавровим листочком
з борщу
притрушу
усе.
Ми –ІЛЛІЧНО – на ганку...
Ідут піонери – салют мальчишу!
...Та вимкни приймач,
хай не гавка!
' "Почесна позолота" – табличка на емалі, що тут проживає ветеран ВВВ.
2 "Іллічна" – пора Л. І. Брежнєва.
3 Старою тесть називав свою жінку, Домну Микитівну Подольську,
яка теж була ветераном
ВВВ.
4 Чепа – картуз.
5 "Тепер – погруддя б..." – за Указом Верховної Ради СРСР двічі Героям встановити пам'ятники за місцем народження (погруддя).
РІЗНИК
"Не тримай свиню за хвіст,
а держи за ноги!
Та не бійся.
Комуніст,
бачу,
ти – убогий.
Геть ножа, коли забив!
Зійде мало крові..."
...Тільки я
Свиню зловив
Аж у гусничкові.'
...На санчатах ледь везем
бездоріжжям чорним...
"...Жив собі с
тарий козел...
Ні –
назвався чортом!"
' Гусничок – молоденький сосновий бір.
СВІТАНОК
"...Тьох-тьох!..»
– сякі-такі лади...
«Кукуріку-у-у!..» –
по люду...
Домахо,
йди
мене буди!
І я вже,
якось,
буду.
«ФІЛОСОФ»
З печі ліз тарган –
звалився.
Не скалічивсь,
не розбився.
А Іван,
коли звалився, –
вбився
і не похмелився!
Той і той –
земні творіння –
і тарган, і бражник –
хто з них
про земне тяжіння
думав легковажніш?
ГРИВА І ГРИВНЯ
Чи курей не топчуть півні?
Чи жона не лається?
Бачу, що коня
за гривню
не узять –
пручається!
ПІДСОБНИЙ
Цеглу тесть кладе й кладе
на «козли» невтішні...
Зять і каже:
«Загуде,
це вже, діду, лишнє!»
Тесть,
як вату в вуха впхнув,
добавля потроху...
А як спину розігнув –
ні «козлів», ні Льохи!
Тільки,
десь з-під цегли, – рик.
І –
такий же «чемний»!..
Тесть:
«Та ти ж – не більшовик,
що заліз на броньовик!
Льоню,
я іще не звик...
Ти ж – людина вчена!
Де ти слів таких надбав?
Годі москалятись!1
Щоб брудне повідмивав,
бо за хліба братись.
Твій прогноз –
«куди паде
Мотря з Балаклави» —
збувся.
Каркнув: «Загуде!» –
Загуло.
Ти правий!»
1 Москалятись – лаятись
ЛІВИЗНА
Знаєш, Льоню, хто і де
повнить наші лави?
Ліві всі.
Коли і де
лівий був би правий?!
Ця «хвороба лівизни» –
шлях свині до хліву.
Зник Пасько...
А він не зник –
покульгав наліво.
Він пішов «путём другим»,
«не шагая правой»...
Хай уже б і без ноги –
"лишь бы на халяву"!
"Призрак" – нам,
а їм – гей-гей!..
Хто – ніхто!.. –
Морока!
"Мальчик-с-пальчик…
Воробей...» –
бреше ж,
як сорока!"
П'ЄДЕСТАЛ
(Із заспівок тестя)
— Сам п'ю,
сам гуляю,
чим нап'юся –
тим ри...
Галю,
соромно!
Але —
на похмілля –
дуже зле.
То хіба ж це не причина –
приголубити чарчину?!
Язик порепавсь,
як під сонцем глей.
Моя ж, зрання,
як на чужого,
бреше!
— Мені не жалько,
кумоньок,
але
його не більша,
а все менша й менша...
— П'ємо – щастя.
П'ємо – горе...
Вся Вкраїна клюка.
Що,
не п'єш?
То, може, хворий?
Ні?
Тоді падлюка!"
— Кум опляшину дістав –
не чекає –
п'є, де став.
Не чіпаєм – п'є, де став.
Придивились –
п'єдестал!
ПРИЙМАЦЬКИЙ ЧАД
Хмари, як листя,
згорають в зорі.
Ранок продзьобало сонце.
Я із нічної йду.
Лад у дворі.
"Зайцем" стрічає віконце.
Стукаю... Дужче...
Ані телень...
Сам відчиняю фрамугу.
Чадно у хаті.
Який же це пень
"дихалку" печі улухав?!
...Виніс дружину,
дружини сестру.
Дихають!
Слав' Тобі!..
Й знову...
З тещиним тілом "змагаюсь"...
Беру!
Чую:
— Тихіш, я не дрова!
Я вже сама.
Йди Кирюху буди.
Він заглушив, окаянний!"
— Слухай, Домахонько,
ти не гуди
з диму,
абошеньки з п'яну!
Танька курила,
як з танців прийшла,
може, й утрохала глибко.
Льоня носив
молодії тіла,
я вже – тебе,
моя рибко!
"ХІБА Ж ОТАК ДУРИТИ МОЖНА"
(З розповіді Д. М. Подольської)
В собі носити таємниці
Параска довго не могла.
Прийшла, поставила дійницю,
зашарілась, як молодиця;
неначе до очей спідницю
мені задерла,
донесла:
— Ти знаєш, Домко,
твій приблуда,
уже укотре каже:
"Дай…
на тебе я дивитись буду».
"А як же ж Домка?»
Він:
«Нехай.
Уже, як редька,
надоїла.
Повисохло в усіх кутках.
Учора Лиську подоїла,
уліво – «Ох!»
управо – «Ах!..»
Ні гарі вже,
ні чорнобрів'я.
А я ж – ще парубок в соку!
Це б, зараз,
після півлітрів'я,
ти – «ку!.." — мені
а я – «ку-ку!..»
і на літа,
і на спромогу...
Та десь у місці запашнім...
Прийду, куріпонько, ій-Богу,
до тебе,
в твій удовий дім.
Ми позмагаємось на чарках,
моя пампухо з молоком!
Ти – пісню тиху.
Я – цигарку...
Хай пахне в хаті козаком!"
Ця зустріч буде у вівторок.
Він піде, б-то, сторожувать.
А, як діла усі упора,
загляне й переночувать.
Давай його провчемо трішки:
я поспіваю,
він хильне.
Я світло вимкну,
вийду.
В ліжко
вже ляжеш ти замість мене".
...Так і зробили.
Горобина
була та ніч.
А-ні шматка
на небі чистого.
Теминно
було на волі і в кутках.
...І сміх душив,
і страх морозив,
і злість,
і ревнощі пекли...
І з усього життя текли,
колись не виплакані,
сльози...
Такого не було ніколи.
Чи з ним була я,
чи не з ним?
Вже син
у сина у Миколи,
кінчається жіноче поле...
А я –
із парубком чужим,
котрий у силі чоловічій
не знає меж…
Гарячий…
Злий...
А, як ударив ранок в вічі,
то я — Кирюсі:
"Сокіл мій!
Давай іще зжартуєм трішки.
Що в мене в мислях,
ти б почув!
Ти роки юні й думи грішні
до хати Пріськи завернув.
То ж як тобі, козляче, дячить,
що ти зберіг снагу і хист,
щоб через триста літ побачить
змогла я, грішна:
ти – артист!"
Які були у нього очі!
І що вони пережили!
Та щось таке моє, жіноче,
святе і грішне,
тої ночі,
його до тями привели:
"От сатана!
Чи ти сказилась!
Мовчала ж —
стовбур лободи! —
як в ополонку опустилась…
Аж тільки бульбашки з води!
Ще й мисль була якась тривожна.
Казало ж серце:
"Жди біди..."
Хіба ж отак дурити можна?!
Чого ти тут...
Додому йди.
РЯБКО
Ти знаєш, Льоню,
зник Рябко! Таке-от, зятю, лихо!
Бувало,
вип'є молоко,
у затінку,
і тихо...
Їв гарно,
не навпохватьки.
Кістки не рвали щік.
А соловей затьохкає,
чи в кленах захрущить,
підіпре морду лапою –
"Мислитель!" —
а не пес!
Як з Домкою погавкаюсь –
любий знімає стрес.
Характер голубиний мав,
спокійний,
як печаль.
Рябко мій
був людиною
до гусок і курчат!
Ошийник,
як намисто,
мав —
і вийку не помне.
Чужії вдома – надівав,
а підуть геть – счухне.
І гавкав, якось м'яко:
"Фав..."
Добряк такий...
Охоче
хвоста Катешці позичав,
а Патішісі – очі...
...Свої не візьмуть,
руб – за сто!
Це тільки –
Феська Дзьоба:
тій стерві
до очей з хвостом
клики б,
язик
і ньобо!1
Схожу до неї,
бо пече
образа.
Ач, кривляччя!
...Мені…
сповна…
могоричем…
Хай дасть
за члени псячі!
1.Ньобо — піднебення.
"ЇЖАК – 68"
Не проїв,
не пропив –
назбирав аж тищу
й моцика1 собі купив.
Мчу...
аж вітер свище!
Ні мале,
ні старе
на огляд не кликав,
бо Безлюдівка помре
з заздрощів й незвику.
В люльці – Домка,
з тилу – син.
Їду, браття, їду!
Рота біс перекосив
кумові Свириду.
Тин підперли
й ловлять гав
Хівря і Катела.
Хвіст під п'яти заламав
комірник Мамела.
Огрядений голова
фіксою заблискав.
Чемергешний Тит Сова
з гранчаком закиснув.
Обіперся дід Охрім
на держак лопати
й плямка:
"Мабуть, звівся грім
небо колупати?!"
...Тільки їздить навкруги
на веломашинах
й пащекує:
«Ги!" та й «Ги!.."
клята дітлашина…
Крутить дулі –
цур їй пек!
Най усю поприще
і вподовж, і впоперек!
...Мчу...
аж вітер свище!.
1. Моцик – мотоцикл.
"ОЛІЧКА"
— Олічка,
дурочка, –
горочка! –
Так до "Побєди" звертався
тесть мій. –
Звичайно, вже помочі
ждеш ти,
та зять підтоптався.
Лідочко, Домко і Танька, –
геть із машини!
Штовхайте!
Важко їй.
Це ж вам не танка.
Зять хай сидить.
Не чіпайте.
Він і без того напхався
в зміну нічну й будівляччі.
О, молодці!
Ти боявся.
Жінку не балуй, козаче.
Ґаву ізловиш — вуздечко,
спинку ізігнеш – сідельце.
Там — і ярмо недалечко.
Мукай собі, моє серце!
...Ми – за тролейбусом будем...
В пекло?.. –
та то вже – за «татком»1.
Плямкає щось на трибуні,
наче у люльці малятко...
От, як протягне ще трошки –
генералісимус!
Люде!
"Раз" – діамантова брошка.
"Два" – вже ніколи не буде.
...Де тут звертати до шинку?
...Що то нам крутять у писку?
Олічка, дурочка... —
Лиська!
Лиська ти, а не машина!
Тута ж "двіженіе только
одностороннєє —
к счастью!"
До комунізму.
Тут, Олько,
нас розберуть на запчасті.
Тут вже поскублять хохлатку
півні "с большой-то дорогі".
Тута, як плюнеш з порога, –
влучиш у стража порядку!
"...Говоров,
Горький,
Дзержинський,
Ленін," –
усі українці!
"Імені Блю... хера", в сінцях,
швабра стоїть.
то ж держися!
В Харків чи БАМ-и, чи ВАМ-и..
Далі Безлюдівки... –
дзуськи!
Хай там жують по-хранцузьки.
Ми вже –
своїми зубами.
1.Татко – Л. І. Брежнєв.
БЕЗЛЮДІВСЬКЕ ПЕРЕХРЕСТЯ
Якось
жінку стукнув тесть
рідною "Побєдою":
— Думав,
що не буде.
Єсть!
Мабуть, отобєдала.
На їдальню, навпрошки,
стерво,
очі рячила.
Вийди, глянь,
мо`, пиріжки
треба вже закачувать.
Ні.
Жива!
Уже встає.
Зачіска...
Спідничка...
Бач, люстерко дістає...
"Ой! В мазуті личко!"
Зараз витре,
аж тоді
усю правду вкліє, —
будуть плями по воді,
аж до Балаклії.
...Пріська он уже з цебром…
Мотрі, й тій не ліньки...
Чутка –
й та уже добро,
а вже як поминки!..
Стійко горе "замочить",
а потім заїсти...
...Ні.
Зірвалось.
Ба, стоїть!
І – жива,
хоч трісни!
НЕ БИЙ ЛЕЖАЧОГО
Послав я тік сторожувати,
ще бувши головою,
Рябого Гната:
— Так,
не спати,
а стерегти.
Усвоїв?
Удень
дрімай у холодочку,
а ніч –
не будь ледачим –
ходи,
дивись...
Робота, хлопче,
легка –
не бий лежачих.
...Що в нього,
трясця з його п'ят,
не всі тузи в колоді,
я знав,
та думав:
діб зо п'ять
побуде на природі.
Проходить дві чи три доби,
Ігнат і заявляє:
— Сторожувати,
хоч убий,
більш не піду.
Немає
дурних – жонаті всі.
Казав "не бий лежачих» –
робота!
Я вам – не носій!
Не піддавач, тим паче!
Кухвайка —
хоч не одягай,
а злизуй сіль.
Робота!..
То там:
— Ігнатику, піддай!..
То там...
Ідіть в болото!
Напіддаєшся за ніч так,
що нудить од незвички!..
— То і кому ж це ти, лайдак,
напіддавав пшенички?!
— Та я ж підходив зі спини.
А ніч – нора тхоряча.
Всі голови –
як чавуни.
Де чий –
не спочибачиш!
НА СВИНКУ
Ходив,
років тому зо п'ять,
я з Рудаєм на свинку.
І сміх, і гріх:
зігнув гвинтівку
мені він,
трясця з його п'ят!
Ідем.
Він – справа.
Зліва – я.
Осока.
Очереття.
Немає, бачу, Рудая.
І раз нема,
і втретє...
Зникає десь у куширах,
й себе присісти змушу:
"Мо', свинка — з вепрем."
Тільки здря.
Здря,
трясця його душу!
Нечисто, думаю,
й за ним
тихе-е-есенько крадуся..
От він присів.
І – пар, як дим...
Ну, хлопчику, подуйся!
І, мов кабанчик,
із "хрю-хрю" –
аж під саму "світлицю"…
А він – "по пєрвоє число" —
як дасть –
й погнув рушницю!
«МЮНХАУЗЕН»
«Мюнхаузен» у роті був.
Як тільки око чеше
і чвиркає через губу,
обов'язково бреше.
На нього глянеш –
як нюхнеш
потертої махорки,
з дірок мокротами зійдеш.
Ускрізь завжди —
свій Тьоркін.
Він, ще до фінської, як я,
служив не коло міста.
— Мороз, – казав, –
такий –
струя — враз золоте намисто!
Стою, було,
сніги, тайга...
"Кеме", отак, за триста –
село найближче.
Тута гав
ніззя ловить чекісту.
Аж бачу:
щось кущі хита...
"Пароль! Нечиста сила!"
І з "пепешаки" – "тра-та-та!.."
Туди – а там лосина!
Освіжували.
Принесли
городинки із грядки,
пляшину із села.
Налив...
Бабах – і все в порядку!
— Та ти ж "мороз, тайга...»
казав?!
— Хома ти мій хороший,
допоки бігає коза,
лови й ковтай горошок!
КОЛІЩА
— Домко, глянь, коліща –
спереду машини.
Буде ось у кущах
терну і шипшини.
Хто ж оце ловить гав,
гублячи колеса?
Це ж – як рідна нога –
для кота чи песа!
Мабуть, добре-таки
врізав шоферюга,
що залізні гайки
позлітали з круга!
Їхать мимо добра
і не зупиниться –
гріх.
Давай вже, стара,
підберем.
Згодиться.
…Зупинились.
Пішли...
Випхали нагору.
Розігнулися, глип:
— Горе моє, горе!
Та це ж наше-таки!..
Праве…
Під тобою…
То крути вже гайки,
а не головою!
МОЛОДИЛЬНІ ЯБЛУКА
Бог послав би мені
яблук молодильних,
я б нікому — ні-ні,
зразу – в холодильник.
По одному б приймав
вдосвіта й на нічку.
А Домасі б давав
на добу – кисличку.
Бо я чув, як колись,
еліксир діставши,
гірко муж помиливсь,
все жоні оддавши.
Вся жона – у красі.
Маковіє личко.
Срібний місяць в косі.
Ямочки на щічках.
Пострибали роки
під червоний чобіт...
А козак
два пеньки
вимацав на лобі.
МУРКОТА
— Твій кіт, Кирюхо, з`їв курча!
Ти розберись.
— Гаразд, Скраколе.
От харцизяка ж!
А нявчав,
що більш — нізащо і ніколи.
Прийдеться лупцювать за це:
не кидав би до вітру нявку.
А може сплутав з горобцем
курча,
як ти з жоною — Клавку?
— Ти все смієшся, все — «ги-ги»...
Зустріну — вб`ю.
Кажу у вічі.
— Застрелиш — йди на пироги.
Вважай, що вже тебе я кличу.
Ми пом`янемо Муркоту.
Жива ж душа,
хоч і харцизна.
Бери жону свою і ту
запрошуй —
Клавдію —
на тризну.
— Та йдиж ти, сатана!.. —
Скраколь
махнув рукою й — геть із хати.
Кирило:
«Буде карамболь:
«ать» — за кота,
«два» — за курчатко!»
Кирилу жаль було кота,
звичайно, більше, ніж сусіди:
«Тьфу...
блекотою блекота!
хоч калорійністю, хоч з виду».
Але Скраколь не жартував:
стер жовтий смалець із рушниці
й пенсійно,
днями,
чатував
кирилову розбійну кицю.
Таки угледів:
«Трах!», «Бабах!»
Патрона всунув і — утретє!
А там, в скраклеві туалеті,
жона «Вечірку» мне в руках!
Він тричі наскрізь просадив
(та кулями)
тонку фанеру,
навіки ледь не залишив
жону на пагорбі паперу.
Заверещало щось — єси! —
заколихалася дзвіниця.
Не піднімалися труси,
не опускалася спідниця.
З тих пір,
приходить в сни мої
ця геніальна випадковість.
Портрет!..
Скульптуру б!..
Я ж цю повість
завіршую.
Кінець ії:
стоїть і баба, й бабин крик
на біло-піннім п`єдесталі.
Здавалося б, до всього звик
народ, та скляк неподалік,
як на всесвітнім фестивалі.
Завбільшки з тигра
Муркота
скракля до баби не пускає:
— Іди до Клавки, блекота! —
й спідницю бабі опускає.
КІЛЬКІСТЬ І ЯКІСТЬ
Кум Свирид,
як пивом торгував,
щоб закони знать економічні, —
і теоретично, і практично, —
праці Маркса й Енгельса читав.
Висновки завжди робив в ділах:
додаткова вартість –
з пива піна,
з піни –
холодильник і машина.
Тобто,
кількість в якість перейшла.
Все ж,
кому і як налить,
він знав:
книгу скарг
п'яничка не попросить.
Тому пива
в трилітровий посуд
по чотири літри наливав!
РИНКОВИЙ КУМОНІЗМ
— Куме!
— Га.
— Скажи кобилі…
—Що сказати?
— Тпру-у-у… скажи.
В мене вуха задубіли,
в мене очі посивіли,
в голові, як у діжі
з брагою:
шумить і булька…
— Мабуть,
вчора щось було?
— Так, було.
— Якась грамулька:
на дві пельки —п`ять кіло.
— Чо ти тут?
— До солі й перцю
взяти сала і харчів.
Бо вже кішка не пасеться,
бо вже жінка не несеться,
бо вже й гуска не мичить.
— З-під безлюдівського тину
я — сюди — за звичкою.
— Я впізнав тебе по штину
по біологічному.
— Як повітриться з загатів
харківського вселайна,*
то не всидиш навіть в хаті:
штин!
*Очисні споруди мегаполісу.
Хвилина — і хана.
— Ну, давай зівакувати
на людей і на тварин.
— Згоден. Рано ще.
— Тікати
нет причины для мужчин.
— Крокодилів тут немає,
щоб від рила до хвоста…
— Рила крокодил не має.
А що є в моїм сараї
за п`ятак не вироста.
Півень мій не кукуріка:
а- чи згоден з усіма,
а-чи голосу нема…
— Мо`, не хоче задарма
з іншими в`язати лико?
— Тута є на що дивиться!
Аж під ложечкою ниє…
Подивись, яка телиця!
— Із мобілкою на шиї?
— Тю на те` ! Я — про теличку.
Між рогами — зірочка…
— Ну а я — про молодичку,
що обсмикує спідничку,
як папуга пір`ячко.
— Добре, що кума не чує.
— Бо не баче.
— А якби…
— Ні, вона людина чула.
Як побачила б,
«співчула»
стусаном на три губи.
— Гарно, що за подивиться
з шкіри гривню не здеруть.
— А почнуть здирать,
скотиться
можна в чорную діру.
— Бо на Україні криза.
— Ні, це криза — світова.
Наша ж криза —
просто шиза
ув державних головах
ЩЕ РАЗ ПРО КУМА І ПРО СЕБЕ
У Свирида не жона –
щось аполітичне.
Ні маневри, ні війна –
акт терористичний!
Та й укоханий синок
шаха з себе корчить.
А із пагорба щинок
вириває очі.
Мов оса на "МЕД» отой,
кум – ногами й носом.
Залітає – Лев Толстой,
відлипає – босий.
От і САМ він.
Вже трима
голову, як вазу.
З неї звалить задарма
зараз все одразу:
— Як стою, то вже стою
і сказати мушу:
не чіпайте ви мою
нетверезу душу!
Чи шляхи не розійшлись
чарки з апетитом,
чи «по-лівій» десь, колись...
Як же тут не пити?!
Гроші – чесно – у сім'ю,
як ніде не діну.
Ти ж (в три четверті) мою
знаєш половину.
З милі – ангел,
з метра – змій.
Пельку як роззяпить...
Ну, то вдариш раз...
другий...
Вдома ж я – хазяїн!
Не по-справжньому,
а так,
як дитину наче.
А вона мені:
"Лайдак!"
І кричить, і плаче …
Став на їхній бік закон,
от вона й голосить,
а "хвостатий телефон"
по усюдах носить...
Син, казали, запалив.
Їм – яка різниця?
Я он кізяки курив
у такому віці.
Я йому на свято дав
випити чарчину.
Не цурався, чарку взяв –
як за піч закинув!
Сам казав, що Вітька мій –
гарний хлопець,
хвацький!
Заставляв:
"Іще налий,
досить гратись в цяцьки!"
А тепер, як шморгоне
"огнєнной" водиці,
то і жінку, і мене
дістає по пиці!
Чо тебе твої не б'ють?
П'єш не менш за мене..."
— Та моїм, бач, не дають
наші спільні гени.
НА ВЕСІЛЛІ
Льонько,
ти – із москалів,
Лідочка – хохлушечка.
Доста місця на землі –
мав би добру душечку.
Мав би ручечки з плечей,
з ніжками не плутав.
Знаєм хто ти, знаєм "чєй" —
нашим буть отута.
А як підуть діточки,
то вже розберуться:
де – носи,
де – п'ятачки,
де – живуть,
де – б'ються…
Місця доста на землі,
доста нам і дітям...
...Москалики-москалі...
Аби – не москіти!"
БАБУСЯ
Монолог ветерана Великої Вітчизняної війни (1941-1945)
Домни Микитівни ПодольськоЇ
— Людоньки добрії, що ж оце коїться?
Чи ж ми й насправді — «хахлы»?!
Думонька ятриться, серце не гоїться,
очі у землю вросли.
Як із сапачкою вигнав за «палочку»*
в поле колгоспне харциз
юну козачечку, вільну кріпачечку,
й досі — і в гриву, і в хвіст…
Батька скуркулено, неню сплюндровано,
світом розтерто сестер,
браття — на дріветнях партії дровами
й трісками по «СЕРЕСЕР»…
…Хліб я на фронті пекла для солдатиків.
Скільки ж ми сліз напекли!
Юнії сестроньки, ріднії братики
в небо зірками зійшли.
Скільки їх — віхола. Зоряна віхола!..
З ними я — ночі, а дні
ніколи, ніколи, ніколи, ніколи
з сонцем балакать мені!
Краще з війни було б не повертатися,
краще б залишитись там.
Хоч і доводилось кулям вклонятися —
кулям! — та не холуям.
…Боже мій милий, а як ми раділи,
перемісивши війну!
Вірили в кращеє, бо заплатили ми
кращому ціну страшну.
А повернулась з японської —
на тобі:
«Батько хто? Дядько? Брати?..»
Й знову — у натовпі,
повстянім натовпі,
поза ним — пси і кати!
Бачилась з молоду,
з холоду й голоду
світла, жаданна пора.
Ні! Знову з Правдою босі і голі ми.
Я ще й, до того ж, стара.
Схрипла кувати моя зозулесенька.
Висохла в серці рілля.
Досить, зозуленько,
досить, ріднесенька!
Швидше вже б —
за Халія!**
Як подивлюсь
на онуку-дитиночку —
й серце вогниться мені.
Чи ж ти — не панночка,
не україночка
в рідній своїй стороні?!
…Бачила царське, шляхетське і хамське,
бачила бауерське.***
Ні, то не наше,
бо наше — кобзарське
і материнське, —
людське!
*«Палочка» — так називали світловий робочий день.
Ставилась вертикальна рисочка в табелі відвідувань проти прізвища колгоспника.
**Халій — прізвище господаря першої хати від кладовища
в селищі Безлюдівка, що на Харківщині. «Понесли за Халія» говорили,
побачивши похоронну процесію.
*** Бауер — німецький поміщик.
***
В автобусі — як в діжці огірки —
діди, баби, жінки, чоловіки.
Переді мною дама ласим тилом
реанімує чоловічу силу
мою;
мовчить і пахне всім жіночим.
Я уявляю личко, брови, очі
і фантазую далі,
тобто, нижче.
Глухоніма.
Мені ж здається — кличе.
Виходить.
Раптом — на моїй зупинці.
За нею — я.
Збрешу що-небудь жінці
своїй,
що залишивсь на другу зміну.
І все — о`кей,
поважна ж бо причина.
Іде й вечірні тіні колиха.
І я вже — майже в ролі жениха.
Та раптом — двір мій,
моя фіртка.
Опля! —
і я інерціюю, мов картопля,
з гори до ніг моєї чарівниці.
Та знову — бац,
тепер уже по пиці.
…Моя дружина це була нажаль.
Тепер вона красива,
бо — чужа.