Я вибігаю із хатини,
Бо стало душно там мені.
Гарячий піт біжить по спині,
Неначе сам я у вогні.
І ллє з небес холодна злива,
І краплі падають униз.
І раптом я, такий щасливий,
Стою, не витримавши сліз.
Ловлю губами чисту воду,
Стікають краплі по мені.
Я так люблю оцю природу,
Я так люблю щасливі дні!
Іду по вулиці зеленій
І бачу я: нема війни.
Невже ці мрії нездійснені
Тепер реальність, а не сни?
Купив квиток на перший потяг.
Я їду в Київ, до братів.
З вікна у спину — ніжний протяг.
Я так давно цього хотів.
Приїхав в серце України —
Всі посміхаються, шумлять.
Невже оце — моя країна?
Не вірю в те, що говорять.
І не було, немов, Майдану,
Ніхто не вмер, ніхто не зник.
І Україна стала гарной!
Я до такого ще не звик.
Шумлять вже листям всі каштани
І розпустилися квітки.
А на коханому Майдані
Гуляють баби й мужики.
Все чисто: вибілені стіни,
А діти граються собі!
Невже це дійсно Україна,
Що помирала в боротьбі?
Я ущипнув себе за руку
І я прокинувся вночі.
Давила спека — тяжкі муки.
Хоч ти візьми і закричи!
Ввімкнув я світло. Освідомив,
Що все реально. Ми в огні.
Від духоти ледь знепритомнів,
Почув свій крик в пустій луні.
Ми помираємо. Як гине
Ця сильна нація в огні?
О, Україно, Україно,
Нащо наснилася мені?