Коли до мене сонце стає ближче,
мені здається, ніби я жива....
В степах моїх роздольних вітер завжди свище,
А на моїх плечах — тяжка гора.
Така беззахисна, тендітна — я втомилась!
Я також хочу спокою, краси!
Я кров'ю вашою достатньо вмилась
У ті жахливі, прокляті часи!
Залиште вже хоча б такою, я благаю!
Бо вогник поступово вже згаса.
Ваші обіцянки — неправда, я це знаю,
Набридло чути ваші голоса!
Вони кричать, що завтра буде краще.
вони говорять "буде все гаразд"
Але слова нічого ці не значать.
Без змін проходить довгий тяжкий час.
Напридлі не лише слова, а ще їх дії:
Вони роздерли мене на шматки.
Вони примусили забути свої мрії.
Майно моє сховли у кутки.
Навіщо так зі мною? я ж вродлива!
Я заслужила іншого життя!
Я не для того вам поетів народила,
щоб разом з творчістю вони пішли у забуття!
А що мої врожайні землі....? — не потрібні?
Ви з-за кордону навезли лайна.
Говорите, що наміри всі мирні,
але насправді в цих краях іде війна.
Ви зіпсували мою мову солов'їну,
яку кожет творець так обрамляв,
Ви знищили ідею релігійну,
з якою нас би Бог не покидав.
В річках моїх тече вода бурхлива,
що з кожним днем стає все більш брудна.
Я відчуваю, як мене лишають сили...
Як помирає втомлена краса...
Залиште вже хоча б такою, я благаю!
Бо вогник поступово вже згаса.
І я помру, якщо я не пізнаю,
що правду значать ваші голоса.