Дивлюся на простори,
І п'ю я кожну мить,
Іде від мене горе
І серце не болить.
Поїду я далеко,
Там, де простори сплять,
Бо скоро вже лелеки
У вирій відлетять.
Простори ці спокійні
Женуть неспокій, щем,
Життя таке подвійне
Всі ми в цей час ведем.
Та точно, брате, знаю,
Що поле і луги
Лиш спокій нам вселяють,
Женуть сліди туги.
Дивлюся я в небесну,
Безмежную блакить,
Усе це спокій, весну
В серденько нам вселить.
Від сонечка ясного
Дерева золоті
Торкнулись серця мого
В мрійливій дрімоті.
За спиною не маю
На жаль, широких крил,
Очима споглядаю
Блакитний небосхил.
Відходить потихеньку
Тривожна думка й зла,
Зігріла вже серденько
Вечірняя імла.
Чимсь простір оповився,
Як в марево упав,
Я спокоєм не впився,
Неясну радість мав.
З’явились перші зорі,
А я в травицю сів,
Щось вітер на просторі
Тополям шепотів.
Вже ніченька настала,
Дерева тихо сплять,
Додому йду помалу,
Щоб їх не сполохать.
Добраніч вам, простори,
Кажу в вечірню мить,
Бо з вами лиш без горя
Можливо в світі жить!