Надворі було ні світ ні зоря. Перші дні жовтня вітали землю проливним дощем і густим туманом. Навпроти відкритого вікна сиділа дівчина, ім'я якої краще залишити в таємниці, і заворожено спостерігала за цим дійством. Це була її улюблена погода, яка чітко передавала стан душі. У той день, два роки тому, вона вперше зустріла того, хто перевернув її світ з ніг на голову. В око впав юнак,який вирізнявся з-поміж сірої маси люду. Щодо його ім'я можна сказати тільки те, що воно назавжди залишиться в її серці. Наче й не було в тому хлопцеві нічого особливого: тихий, навіть відлюдькуватий, в його очах, сумних і прекрасних, як те грозове небо, ховався протест і ненависть до всього світу, але вона полюбила ці очі, бо бачила в них якийсь зовсім інший світ - його світ.
Мовчазний, дуже мало посміхався,та лиш за одну посмішку на його красивому обличчі дівчина ладна була віддати чи не все що мала, бо хіба матеріальні цінності можуть бути важливішими і ціннішими за кохані очі і посмішку..?
Ось уже два роки він мовчав, особливо їй чомусь, хоч усе добре знав і напевно розумів, бували моменти, що у тому мовчанні ій чулось стільки слів, що серце обливалося кров'ю. Чому ж йому так важко поговорити..так важко все розповісти, так важко довіритись?
Отож, б'ючись, як горлиця у чотирьох стінах, вона згадувала його погляд, якого чомусь боялась. Боялась, бо не розуміла, боялась, бо хотіла прочитати його, зрозуміти його, але при перших же спробах ставало соромно за те, що вона намагається увірватись в думки коханого без його на те бажання. Їй було соромно вриватись в той світ, в який він не хотів нікого впускати.
Знала, що коли життя вибиває з колії, необхідно щось змінювати, проте як? Забути? Неможливо.. Втікти? Куди? Коли куди б не тікала, він з тобою, бо в серці. Нав'язуватись? Не можна.
Двчину завжди дивувало дві речі;
Як можна змушувати кохати того, хто не може цього зробити, і як можна мовчати про те, що кохаєш?!
Вона не мовчала. Він все знав, і в принципі цього завжди достатньо, бо кохання багато слів не потребує, як правило. Та він нічого так і не зробив. Можливо йому заважав страх, можливо він сприймав це, як гру, а можливо йому було всеодно, що десь є дівчина, яка не уявляє свого подальшого життя за його відсутності у ньому.
В голові весь час роїлось надто багато думок, і кожна з них завдавала болю, бо найбільше що її мучило - невідомість. Вона не вірила, що йому всеодно, бо погляд не говорив про відсутність почуттів, але почуття можуть бути як теплими, так і холодними, це могло бути, як страхом перед новим почуттям, так і грою почуттями дівчини, тому їй хотілось знати правду.
Її любов не можна було назвати нав'язливою ідеєю чи фанатизмом, скоріше внутрішнім розумінням того, що він той кого здавалось би знала все життя, хто здавалось би має величезний сенс для неї
Дуже важко було орієнтуватись у повсякденному житті, у навчанні, у відносинах з іншими, але тікати світ за очі не хотілось. Хотілось, щоб він їй довірився, і зрозумів, що вона намагатиметься, будь що, зробити його щасливим, берегтиме кожну секунду, проведену разом з ним.
Жахливо дратувала фраза "час лікує", бо час або дає можливість забути, або відкриває всі карти і дає відповіді на запитання.
Час... швидкоплинний і безжальний. Ставало важко дихати від однієї лише думки, що він піде, так не сказавши ні слова, так і не торкнувшись ні її руки, ні душі. Теперішній світ цієї божевільної тримався на почуттях до цього психа, і якщо раптом, одного дня, вона не знайде його серед натовпу, її світ рухне, і залишиться руїна, яку ніхто вже не відреставрує.
А що якщо вона потрібна йому так само як він їй? А що якщо він пам'ятає її посмішку так само, як вона його? "А що якщо..." - ці слова перекрикували будь-який шум.
До болю у скронях, до непотрібних йому віршів і текстів, кохала вона цю надзвичайну людину. І якщо хтось спитає її колись "Ти ж ніколи з ним не спілкувалась, як можеш кохати?"
А хіба кохання спитало? Хотіла вона цього чи ні, говорила вона з ним чи ні? знає вона його,чи... знає! Як нікого іншого. Знає серцем, яке відчуває його, яке болить ним, знає...
І болю не боїться. Як можна його боятись? Біль, як ниточка, яка своєчасно допомагала зрозуміти, що вона ще жива. Вона приймала біль, як друга,який нагадував їй, що якщо серце болить, то же б'ється. Значно більше боялася вона того, що одного разу не відчує нічого, крім пустоти. Не зможе заплакати, не зможе говорити, не зможе іти далі по життю без...
І ось, сидячи навпроти вікна, за яким агресивний дощ виказував свій протест світу, вона відчувала на собі пронизуючий холод вітру, з очей текли сльози, а з вуст злітали німі слова: " Я ніколи не відпущу надію стати тобі порятунком, бо пам'ятаєш ти сказав, що мені слід би було подумати про те, що я могла би стати тою, з ким ти був би щасливим, так от - я можу."
Тут надто багато тавтології, надто багато неправильно поставлених розділових знаків і надто багато правди. Чому я це написала? Не знаю. Можливо, так треба. Можливо цей відрізок моїх думок, разом з відрізком моєї душі у ньому,щось змінить, хоча й навряд чи. Я відчуваю, що так треба.