Вже давно не стріляють... забулись Афган і тривога,
Залишається крила лелечі просити у Бога,
Щоб могла я до тебе у гори холодні злітати,
Щоб сосни Гімалайської гілочку ніжну зламати.
А у нас на Вкраїні розквітла калина весною,
Я сумую одна, мов вербичка ота над водою.
Скільки доля недобра мені бідній крила ламала,
Та із серцем розбитим у горі слабкою не стала.
Я не скаржусь на долю, бо знаю, що не допоможе.
Подаруй хоч хвилиночку щастя, ласкавий мій Боже!
В край далекий всім серцем щоденно до милого лину,
Дай побачити любого в зустрічі рідку хвилину.
Відцвітає життя, мов калини цвіт в'яне весною.
Залишаюся знову одна наодинці з журбою.
І доводиться дітям-онукам крізь сльози всміхатись,
Що зустрінемось за життєкраєм... на це сподіватись.