Пригадала давню історію, про яку забула. Поштовхом для цього стала передача А. Малахова про непедагогічні прийоми вчителя
початкових класів у вихованні дітей.
Дуже поспішала в школу на роботу. Попереду мене йшла дівчинка років восьми з рюкзаком за плечима. Вона не йшла, а пленталась. Її постать красномовно вказувала на те, що у дитини не все гаразд. Я наздогнала її, зняла з неї рюкзак, взяла за руку. Звісно, я запитала, чому вона така сумна. Дитина помовчала, а потім говорить: «Я не хочу йти до школи».
— Чому? Тебе хтось ображає?
— Ні. У мене багато друзів. А тільки моя вчителька мене не любить, навіть, ненавидить. Вона завжди мене обходить, кричить.
Все стало зрозумілим.
Пройшли роки. І мені прийшов час навчати цю дитину в старших класах. Не відмінниця була (не всім же навчатися відмінно), але чуйна і товариська, трудолюбива, справедлива, надійний помічник класного керівника, прекрасний організатор і вірний друг. Будь-яка похвала буквально змінювала її на очах. А що вже краси була неймовірної, тільки картини писати з неї. Цікаво, що у багатьох виробилася така думка, що дитина хороша тільки в тому випадку, якщо вона добре навчається. Це зовсім не так. Скільки разів я переконувалася в тому, що часто якраз ті діти, яким не давалося навчання, ставали відмінними людьми.
Через багато років, уже дорослі люди, вони підходили і просили пробачення за свої дитячі провини: за розбите скло у шафі, за розбите вікно, за пописаний стіл, за вимазаний пастою екран на стіні і, навіть, за пошарпані на уроках нерви. Було й таке, що зізнавалися в провині, про яку я не знала, через багато років. Це й зрозуміло: каменем висіла вона на душі. А от відмінники іноді можуть пройти мимо і не привітатися. Ось так. З відмінників ми часто виховуємо моральних егоїстів, навіть не підозрюючи про це.
Дівчина закінчила школу. Вийшла заміж. Народилося двійко дітей. Прийшов час віддавати старшу дівчинку до школи. І треба ж було такому трапитися, що вона повинна була навчатися у маминої першої вчительки. Жах відбився в очах матері, адже вона, як ніхто, знала, що цей педагог не любить дітей і, навіть, ненавидить їх!
Що можна до цього додати, не знаю.
На все життя запам’ятовують діти все, що робить для них класовод, класний керівник, просто вчитель. Пам'ятаю, як один мій знайомий розповідав мені про вчителя музики, яка навчала дітей у себе вдома. Перед тим, як проводити урок, вона годувала дитину, а після закінчення давала 10 копійок (було це за часів радянської влади) на кіно. Звісно, що це було у випадках з дітьми з незаможних сімей. Але ж уявіть собі, що це була за людина!
Будь-які незначні дрібниці мають для дітей величезне значення. Ми можемо про це забути, а вони пам’ятають: просушене на батареї мокре взуття дитини (поки сушилося взуття, дитина сиділа на уроках у туфлях свого класного керівника), пришитий відірваний ґудзик, відремонтований замок на «змійці» куртки, допомога в розв’язанні важкої задачі, відвідання дитини в обласній лікарні, зав’язування дівчаткам бантів. До речі, на зустрічі випускників вони обов’язково про це згадують.
На одній такій зустрічі до мене підійшла висока худорлява жінка. Це була Наташа Н. Я добре пам’ятаю її. У неї нелегка доля. Мати невідомо куди ділась, батько рано помер після важкої тривалої хвороби. А Наташа приїхала з Росії до своєї бабусі, батькової матері, колишньої вчительки початкових класів. Дівчина прийшла до нашої школи в десятий клас. Української мови вона, звісно, не розуміла.
Обняла мене. Заговорила скоромовкою на російській мові з характерним аканням (живе вона в Московській області):
— Вы даже не представляете, а-как часто я Вас вспоминаю. Помните, как Вы вели урок, смотрите на меня, а я ничего не понимаю из того, что Вы объясняете. Тогда Вы мне а-сказали, что пока все пишут в тетрадях, Вы будете объяснять мне всё по-русски. Если бы Вы только знали, как я Вам была а-благодарна! Я и своим детям рассказала про Вас.
Така ось історія із шкільного життя.
На все життя вони запам’ятовують і образи з боку вчителів. Сама по собі така річ просто неприпустима.
На мій погляд, мірилом якості роботи вчителя є ставлення до нього дітей. Ніякі грамоти, медалі не можуть так точно оцінити роботу вчителя, як наші діти.
Пам’ятаю одного психолога-практиканта в нашій школі, який провів серед учнів старших класів опитування за допомогою анкети. В такий спосіб була зроблена психолого-педагогічна характеристика кожного вчителя за 5-бальною системою. Все, що написали діти про своїх вчителів, відповідало дійсності. Ми про себе все це знаємо і думаємо, що діти нічого не помічають. А вони бачать все! І оцінку дають об’єктивну.
Серпень. 2013 рік
Фото з Інтернету