Моя речь сегодня о гениальном предвидении моего любимого поэта.
Павло Тичина
На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
постмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
Кто только не потешался над этим стихотворением во времена лихих годин. А теперь оно, по моему, чисто субъективному мнению, являются гениальным предвидением сегодняшних событий. Конечно, Майдан теперь пишут с заглавной буквы, вместо церкви – Хата… Взвод конников насчитывает всего четыре всадника.
А всё остальное…
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
Уж, чего-чего, а флаги, действительно, всех и немыслимых расцветок и трепещут на морозном ветру…
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
…И чабанов, не сосчитать.
А когда всё закончится миром, то…
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
Не могу удержаться, впечатываю сюда моё, любимое, из Павла Григорьевича.
Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі…
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум
природа. Люба. Щира.
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила —
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш
від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, —
Узори сліз
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з летом журавлине —
Погасле, як грезет із риз…
Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все
вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.