Який важкий той поклик до вершин
Із таємницями, що стережуть тумани…
Навіщо ж ти на поклик той летиш
Зі спеченими від бажань вустами?
Ти, мабуть, самому собі
Призначив там побачення останнє…
Але хіба в запеклій боротьбі
Збагнути можна істину страждання?
Як цілісний ланцюг – Закон життя,
Є формула твого кінця й світанку –
Висвітлюють у пІтьмі шлях буття
Наступні за тобою ланки…
Учора, як зійшлись на мить літа,
Як кажуть, з Божої невІдомої волі
З’явився той, кому ти для ривка
Вперед і вище – сходинка у долі.
І, відчуваючи шалений поштовх той,
Поринеш знов в самотнє божевілля,
І проклянеш убивчого пороку лой –
Пророцтва кожного брехню й безсилля!
Який тяжкий він – поклик наверху,
Та хто зумів той потяг зупинити,
І на торованому, хресному шляху
Межу кордону не переступити…
ххх
Август
Как бесконечно тяжек зов вершин
С их тайной, вечно скрытой облаками!
Зачем же ты на этот зов спешишь
С обугленными жаждою губами?
Ты, вероятно, самому себе
Назначил там последнее свиданье…
Но разве в этой тягостной борьбе
Постичь возможно истину страданья?
Не разнимаемый цепи закон
Есть формула и твоего продленья –
Все дальше освещают тьму времен
Последующие за тобою звенья.
Вчера, когда сошлись на миг века,
Как говорится, волей Божьей
Явился тот, кому ты для рывка вперед
И выше станешь лишь подножьем…
И ты, услышав яростный толчок,
Вновь ощутишь безумье одиночества,
И проклянешь убийственный порок –
Всю ложь и все бессилие пророчества!
Как бесконечно тяжек зов вершин…
Ко кто тогда сумел остановиться,
И кто на том пути не поспешил
Перешагнуть последние границы…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Август)