Гуляв я по світу, довго не женився,
Приїхав додому, в дівчину влюбився.
В сусідньому домі дівча підростало,
Для моєї мами невісткою стало.
Для моєї мами, та рідного сина,
Стала дорогою чужая дитина.
Вона молоденька і вміє любити,
Тепер будуть разом, вони добре жити.
Так думала мати, думала й гадала,
А прийшла неділя бабусею стала.
Підростають внуки, носить їх лелека,
Добре що у лузі гніздо не далеко.
Спочатку був хлопчик, та й дівчаток двоє,
Вже має бабуся онуків аж троє.
Молода ж дружина розцвіла, як квітка,
Ходить до ставочка, мов тая лебідка.
Ходить до ставочка набирати воду,
Там як у люстерці, бачить свою вроду.
А коли молодиця вертає, з водою,
То хлопцям й чоловікам немає покою.
Від такої вроди мусять червоніти,
Як прийдеться з нею їм погомоніти.
Думи мої думи, горе мені з вами,
Піду я на розмову до рідної мами.
«Мамо моя мамо, дай мені пораду,
Маю гарну жінку, та не дам їй раду.
Скажи мені мамо, люба моя ненько,
Як приручить жінку, ще й таку гарненьку.»
Відповіла мати: «З лиця не пить воду,
Люби свою жінку не тільки за вроду.
Люби свою жінку, вона дітей – мати,
І вам разом жити, треба й довіряти.
Щоб на світі добре, ти прожив не днину,
Треба що би завжди, ти любив дружину.
Бо любов взаємна – то велика сила,
Й запорука щастя, памятай це сину!»
лютий, 2010