Вибач

      
Став на поріг своєї хати,
Згадав родину я свою,
Де зустрічала мене мати,
Тепер один в журбі стою.

Роки так швидко промайнули,
З родини один я живу,
Колись вони мене любили,
Тепер нікого вже не обійму.

Тепла і ласки не відчую,
Не чую більше ніжних слів,
Уже роки за цим сумую,
Я жити в радості хотів.

Щоб мати довго зустрічала,
Раділа за своїх синів,
Надію лиш на краще мала,
А Бог по іншому велів.

Забрав матусю він на небо,
Осиротіли ми тоді.
Так стало сумно нам без тебе,
Вибач, мамо, за все мені.

Пробач за неуважність нашу,
Були ми просто молоді.
Тепер, признати це я мушу,
І легше на душі мені.

Ти, мамо, нас за все прощала,
Бажала дітям лиш добра,
Усе для нас тоді робила,
Щоби була щаслива  дітвора.

Навчала як на світі жити,
Не забувати рід, село.
І на землі добро творити,
Щоб жити радісно було.

Ти віддавала серце, мамо,
Свою любов і доброту,
А прожила на світі мало,
Твою не відчуваю теплоту.

Стою в журбі біля могили,
З’явилась на очах сльоза,
Тебе, матусю, не забули
Спочиває хай твоя душа.