Коли б я була тим, від кого йдуть,
напевне, попрощалася б якось так...
Ти віддаешся йому щоночі —
я майже чую твій злетний стогін.
Я майже чую, як він шепоче
палко щось значуще-беззмістовне...
Я звинувачую – щогодини! –
кволість свою і байдужість мертву.
Вирок трембітою-громом — "Винен!",
тільки тобі не потрібна жертва...
Він тебе любить – скажи! – щомиті?
Бо, коли так, я, зціпивши зуби
й витерши очі, сльозами вмиті,
на перешкоді не стану, люба...
Ти будеш вічно у серці жити —
я зрозумів це, на жаль, так пізно!
Він тепер — жар твій, Липневе Літо...
_____________________________
Я ж — лише тЕрпка пісня...