Розігнувся чоловік.
Розігнувся чоловік,
Мав уже поважний вік.
Він у брата запитав,
Що тепер за час настав?
Старший брат так відповів:
Нам ніхто ще не довів.
Що на світі краще жити,
Коли рівному ходити.
І порядку в нас не буде,
Якщо рівні будуть люди.
Кожен стане вільно жити,
І собі своє робити.
Хто буде владу поважати,
Їй здоров’ячка бажати.
Вона важко так працює,
Нас не бачить і не чує.
Ми про себе будемо дбати,
Що б усе на світі мати.
Зів"єм золоте кубельце,
І нагріємо сідельце;
Менший каже: так чи ні,
Та не до душі мені.
Я не хочу так прожити,
Тільки, щоб себе любити;
Не тобі мене учити,
Як старшому в світі жити.
Ти мені тепер не брат,
Кращі в мене кум і сват.
Ти мені тільки рідня,
Рівний став, та не рівня.
Мріяв про якусь там рівність,
І заводив себе в бідність.
Все життя шукав де воля,
Та зігнула тебе доля.
Тепер сталися дива,
Чи не хворий ти бува?
І навіщо нам та воля,
Як судилась така доля.
Нам байдуже, що там зовні,
Були б тільки ясла повні;
Менший хоч тим пожурився,
До сусіда ж прихилився.
У якого хата біла,
І дружина дуже мила.
А ще квіточки в садочку,
І подвір’ям ходить квочка.
Діточки малі, вродливі,
І усі вони щасливі.
Став він думати й гадати,
Як собі тут раду дати?
Що б усі були здорові.
Жили в мирі та любові.
І коли він здогадався,
То голосно розсміявся.
Розсміявся чоловік,
Бо став вільним він - навік!
18.01.14.