Кажуть мені: «Не смикалася б, дурненька!
Що ти тут зміниш? Таке вже змінити – зась!
Бо лиш у віршах і радісних побрехеньках
Буває, що з бруду виходить герой і князь.
А ти не герой. Ти навіть не син народу!
Дівчисько із вадами зору, душі та рук.
Вибач, але це й справді твоя природа.
Не смикайся. Натовп зжере тебе, як павук…»
Я довго мовчу, міркуючи: «Чи це правда?
Чи дійсно душа моя, як листок, дрижить?
Мені ж не начхати, яким буде наше завтра,
І світлим очам інакший потрібен світ!
Хай руки мої битися і не можуть,
У головах нині найбільший бій,
А вірити треба в правду – свою і Божу,
Бо сила – у грудях – скарбниці усіх надій!»
19.01.14