Блакить...

               

Пусте жадання в нього поцілувати небо.
Але ж воно і так цілує вже давно його!
Для кожного бажання залишається своє,
та він щомиті марить, снить безкраю краєм,
де є і воля, і полон, отих очей –
глибоких, божевільних,
що знов пускають ближче й ближче…
Немов би у полон…
Тепер у снах вони у двох,
їм зорі вказують дорогу –
до сонця,
що спалить їх любов, як світ,
щоб потім, падаючи долі,
як колись, в одній надії
подарувати іншим почуття
і мрію, живої ностальгії…