В нас під стелею літає
Без упину муха,
Цього я не відчуваю,
Бо заклало вуха.
Поганий настрій маю,
Вхопив би вуха грець,
Нервово пальці пхаю,
Сірник і олівець.
Серденько нудьгувало,
Сидів як у вікні,
Всіх чув я як з підвалу,
Свій голос-зовсім ні.
Ковтнув я аспірину,
Той день-немовби рік,
Спочатку ліг на спину,
А згодом-киц на бік.
На хворе ліг я вухо,
Вже менше мав журби,
Всіх іншим гарно слухав,
Себе немов з труби.
Одне лиш гарно було-
Як спати я лягав,
Всі інші шум десь чули,
А я спокійно спав.
Та зранку прокидаюсь,
Злякався, в ліжку сів,
Нервово я кидаюсь,
Бо тиша з двох боків.
До лікаря прямую,
Врятує мене лор,
Машин вже я не чую,
Лиш бачу світлофор.
Чи довго йшов, чи мало,
У серці сум несу,
У черзі всі стояли,
Немов по ковбасу.
Швиденько продираюсь,
Скидаючи пальто,
На стільчика всідаюсь,
Щасливий, як ніхто.
Мене щось там питали,
А я сидів, поник,
Чи в вусі не бували
Мій палець і сірник.
Сиджу я й тихо каюсь:
«Хай, Дмитре, тобі грець!»
У всім їм розкриваюсь,
Втаїв лиш олівець.
Як старших я не слухав
І в вуха пальці пхав,
Обидва, мабуть, вуха
Тоді заблокував.
Лікують мене дружно,
Не мають інших справ,
Вже голос мій потужний
У вусі задзижчав.
Для щастя треба мало,
Всього лиш гарний слух,
Щоб щастя не зникало,
Не пхайте все до вух.
Бо це така зараза,
Що хай їй буде грець,
Закладе вуха зразу,
Як сунеш олівець.