Білогрудою зграєю сплутавшись вщент, строфи-лелеки-смереки нічні , у скипаючому просторі прадавніх періодів верлібрів моїх, переплітаючи поривами завірюхи сліпучої - сенс, дзвенять бджілками у прозорих роях букв, з яких ліплю натхненне, слово і слово, і слово…
А потім, сплутавши стихлий клубок, тихо тягну їх за нитку Аріаднину, щоб гукати сичем: - Чорних віршів – ніколи, ніколи, ніколи!!!