Від дерева лишень лишився сук
Сухий – я, позабута я дорога,
Той соловей, який в гнізді оглух,
Молитва невимовная до Бога.
Дощами плач на камені!
Калік
жени ордою здичавілих гунів!
Відціжуй сонце, лий прожовклий сік.
Крилом торкнусь: гудуть проміння-струни!
Я спрагло задивляюсь у дощі,
Крізь сльози бачу наче сад квітучий.
Зберу на ранок крапельки душі
З каміння... І
вросту в одвічні кручі.
2
В пустелі здичавілих снів,
Де обрій
тисне, крає небо,
Де, як дощу, чекаєш слів –
Їх стільки визріло для тебе!
Навіщо? –
Де ти?
Хто ти є? –
Омана спраги? Лялька серця?
Чиєсь чекання,
чи – моє?..
От, бачиш: хочеш, мрій, чи – сердься.
Таке таємне все твоє,
Та я тебе неначе знаю…
В відлунні морок розтає,
Коли нас ночі протинають.
З оманою світліша ніч? –
Чому ж я інші оминаю?
Жену від серця параліч,
З твоїм іменням засинаю.
Ти є примара самоти?
Хай буде так! –
Моє прозріння
Не за гірьми! Зів’янеш ти
за мить:
цвіт,
зав’язь
і коріння.
3
Я кликала тебе, як доли сніг –
Укрити мої думи і печалі.
Вночі зорею падала до ніг,
Хоч в вітах круки спогадів кричали.
Чекала я тебе, як навесні
Чекають цвіту. В раннішнім промінні
Я мріяла про тебе уві сні,
Мов захлинувшись свіжістю осінньо.
Ішла до тебе щастям на поріг,
Теплом у серце, мрією – під вії.
В моїм волоссі – сонце, пил доріг,
В душі – птахи сріблясті, полохливі...
І кожен крок – до волі кроком був,
Аж поки ранок в небі спалахнув!
4
Я не буду благати тебе стати сонячним ранком,
Хоч на ганку – порожньо, самотньо... Просторо, прозоро!
І моєї обітниці стріти тебе на світанку
Сердцем ти не почуєш, не вловиш допитливим зором!
Бо немає для нас перехресть на шляхах і долонях,
Я не знаю чому... Але знаю, що все буде добре!
Моє небо – одвічно моє! – Ген, пульсує у скронях!
А тобі залишаю незайманим
шлях,
сум
і обрій...
5
– Не опускай свої очі!
Затамувавши на мить
Подих, ловлю я, мов сполохи ночі,
Щастя, що слізьми бринить.
Не опускай свої очі,
Повні озерця тепла!
Промені бавлять в них мрії дівочі,
Вітер згорнув два крила...
Не закривай шовком хвилі
Перли – як зорі горять!
– Ой, відведи лишень погляд, мій милий,
Бачиш, он сходить зоря....
6
Палахкотіли в крилах дві зорі:
В однім – вечірня, в іншім – ніжна рання.
Зірки, крізь ніч сліпу поводирі,
Гойдали в молоці ії зітхання.
Пливла на хвилях моря, на руці
У всесвіту, в полоні мрій і вітру,
Сльозою, що на вічності щоці...
І купол неба схожий був на мітру.
Пливла крізь час, негоди і біду,
Крізь сон – бринів, немов солодкі струни.
І, непідвладна людському суду,
Гортала в серці тайн святії руни.
7
Не відпускай мене, небо,
З `твоїх гарячих обіймів!
Не відпускай мене в `себе
І звідусіль мене вийми!
Хочу губитися в `тобі,
Хочу блукати до рання
В білій хмаринковій тозі...
Я – твоя зоря остання!
8
Я наче не жила...
Сто тисяч літ
Сиділа і на волю лиш чекала.
Спостерігала ластівок політ –
Землі завжди було до болю мало.
Я наче не жила...
Як промінець,
блукала: "Я загублена! Де сонце?"
Земного дня побачивши кінець,
Я стукала у зоряне віконце:
"Я – промінь, відчиніть!"
І синє скло
Мелодією вічності бриніло.
На ранок снігом сонячним мело...
І я була щасливо-очманіла!
Од ранку і до темна – от мій шлях,
Од темна до сліпучих рос по ранку.
І відлетіла...
Полохливий птах
Залишив пір"я
вогнянЕ
на ганку!...
9
Скрипка моя, крила мої, ніжність невгамовна,
Що ж зі мною ти накоїв?! – Серце, мов валторна,
Грає... Пташка в голих вітах до тепла дрімає,
Аж до сонячних трембітів. Бережуть, як мають...
А, не маючи, блукають хвилями...
Вітрами полохливо завмирають...
Падають віршами,
перлами в глибокі роси...
Губляться до ранку.
Розчеши сумнії коси вербам на світанку,
Вітер!
Гойдай.
Як казково...
Заспівай!
Я бачу:
покотилась колискова по щоці – гаряча!
Ніч глибока...
Синьооко дивиться у душу.
Я тепер не одинока.
Люблю, бо не мушу...
10
розмова
– Мовчання?
– Ні, це просто тиша.
– Перед грозою?
– Ні, пробач.
– Біжить життя, як сіра миша.
– Спостерігаєш лиш? Не плач.
– Не плачу, бо нема причини,
Лише в полоні досі ще...
Дні, як жебрацькі копійчини,
Їх досить лиш на сум і щем.
– Ти посміхаєшся? Не віриш
Ні трішки в те, що кажеш? Гов,
В тобі самій – шалений вирій,
Перекладач таємних мов!
– То що, грози таки не буде?..
– Грози бажаєш восени?
Та це вже забаганки, люди!
– Тоді хоча би уві сні...
11
Промовка
Оминай, дитино, зло,
Щоб у грудях не пекло,
Як у пеклі. Хто запеклий
У гріху, той наче вовк.
Роздере, не пошкодує,
Кров змішає з лютой тугой,
Розум буде у імлі,
Біль у злі не відболить.
А твоя стежина – чиста,
Сміх і сльози, як намисто.
Не рятуй, дитино, зла.
То пусте все, то зазря.
12
Не вір моїм словам, як я не вірю!
Не вір собі, не вір нікому в світі.
Чекай на весну просто на подвір’ї,
Чекай на літо, линь, як бджоли в квіти!
Як діти, линь у сонячні обійми,
Жени проміння, грій в долонях вітер!
Не вір нікому, звідусіль ся вийми...
А потім – все вмісти!
Стань всім на світі.