Спiвуча УкраIна

 
Українці красиво співають,
Про калину і вірну любов,
Голосами своїми чарують,
Захвилювали душу знов.

Пісні співають вони різні,
Про рідну матір і село,
Сумні, веселі і народні,
Про що було і не було.

«Реве та стогне Дніпро широкий»,
Звучить ця пісня вже давно,
Козак співає синьоокий,
На бандурі грає заодно.

Кохає дівку чорнобриву,
Співає їй свої пісні.
Він зачарований цим дивом,
Про неї думає у сні.

«Садок вишневий біля хати»,
П’янить духмяно білий світ.
Хвилюється за сина мати,
Стоїть сумна  біля воріт.

Чекає сина вже роками,
Бажає щастя і добра.
Туман котився між ярами,
Самотньо де стоїть верба.

Спустила коси над водою,
В жару ховає у тіні,
Вражає й досі ще красою,
Про неї линуть ще пісні.

«Туман яром, туман долиною»,
Над ставом тихо проплива,
Вража своєю сивиною,
На нього дивиться верба.

Калину всі кохають ніжно,
Дарують їй свої пісні,
Чарує ягодами пізно,
Вона до самої зими.

На білий сніг, як опадають,
Червоні ягоди, мов, кров.
Синички їх тоді збирають,
Стає червоним у них дзьоб.

«Рідна мати моя…» зазвучало,
Понад гаєм пливе, на поля.
У далекі світи проводжала
І розшиту сорочку дала.

«Червоний колір – це кохання,
А чорний колір – це журба»,
Живи, синочок, без терзання,
Щаслива доля щоб була.

Повертайся додому мій сину,
Край у серці своїм бережи,
Не забувай свою стежину,
По ній за долею іди.

«Ніч яка місячна, зоряна, ясная»,
Тихо над ставом пливло,
А зорі світилися ясно,
І хмар на небі не було.

Лунала пісня тихо-тихо,
ЇЇ співали від душі,
Щоб обминало людей лихо,
Про це співали сівачі.

«Верховино, ти мій краю»,
Над Карпатами звучить,
Землі кращої немає,
Водограй віки шумить.

Смереки тут, як наречені,
На сонці сріблом виграють,
Ліси і гори не скінчені,
І вівчарі овець пасуть.

На полонині квіти, трави,
П’янить духмяно тут нектар,
Пісні лунають над горами,
І на сопілці виграє вівчар.

Про руту червону співають,
Коли за водою ідуть.
Всі за Марічкою зітхають,
Червону руту їй несуть.

«Гей ви стожари…Ваші чари»,
По небу сяючи пливуть,
Вівчар жене свої отари,
До водопою вівці йдуть.

«Давно не бував я в Донбасі»,
Кобзон її давно співає,
В розшитій ніжно вишиванці,
Де степ донецький навіває.

«Ой ти струмочку, срібна водиця»,
Лунає пісня вже давно,
Шумить, підспівує криниця,
Водою напуває все село.

Краси такої в світі мало,
Де гори, річки і степи,
Борщі українські і сало,
Вареники і галушки.

Тут люди живуть працьовиті,
Своє господарство ведуть,
Цінують рушники розшиті
І так роками всі живуть.

Красива, співуча країна,
Без сміху вона не живе,
Мелодія л’ється чарівна,
Над річкою пісня пливе.