Федот у цьому лісі наче вдома,
Усі дерева й стежиночки знайомі,
Його птахи і звірі добре знають,
На допомогу завжди вони чекають.
Тут пташенятам гніздо він лаштував,
Біля нори вовкові лапу лікував,
Тут годівницю змайстрував для лосів.
Чимало добрих справ зробить вдалося.
Щось, раптом, поруч грізно зашипіло.
— Овва! Зміючка! Зміючка моя мила!
Живенька! Радий! Як же я переживав,
Коли у ліс тебе на волю відпускав!
Та що ти, змійко! Тихенько! Схаменись!
Це ж я! Федот! На мене пильно подивись!
Чи ти забула, тебе я рятував,
І біля серденька свого відігрівав?
Як ніжно гладив я лускату шкіру,
Долали разом ми до людей зневіру,
Тебе мишами я часто пригощав,
І сон твій ревно від усіх охороняв?!
Однак, зміюка знову зашипіла:
— Коли було те? — вона проговорила.
І всю отруту, яка була в запасі,
Ввела гадюка Федоту-бідоласі.
***
То ж варто, мабуть, всім запам’ятати:
Гадюк на серці небезпечно пригрівати.
16. 07. 2003 рік
Картинка з інтернету