"Усі вогні - вогонь."
Х. Кортасар
Летючі хмари то купчилися, то рвалися на шматки, химерно переплітаючись у навскісному світлі призахідного сонця. Вітер внизу біля землі дув ледве-ледве, немов стомлено стишено зітхала якась гігантська істота. А там угорі навіть кружляння швидких ластівок невблаганно та потужно зносилося шарпкими поривами.
Здалеку доносилося розкотисте гримотіння. Люди їхали возами, машинами, поспішали пішки до своїх домівок, раз-по-раз озираючись та мимоволі поводячи плечима, немов від погляду звіра.
Буде буря, градобій, шквал чи ще яка біда, після якої лишаються поламані дерева, розбиті дахи та вікна.
А поки що хмари повняться синявою та золотим полум'ям сонця, що сідає. А поки що серця тамують притамований вогонь чекання рокованого та визначеного, того, чого не можна змінити.
Якщо горе та біда визначені людині для очищення, то де межа страждань?
Де та грань, до якої ми вигартовуємось, мов сталь, міцніючи та вивищуючись?
Після якого удару ти вже не зможеш піднятися та розправити крила?
Відповідь - тільки у тобі, в твоїй здатності горіти, стикаючи зуби, не здаватися.
Головна причина потаємних страхів, зневіри людини - це невпевненість у власних силах. Ти боїшся вогню, якого ще немає. Ти боїшся ступити у власний жах, котрий живе у тобі. Крок - і ти вже ідеш, крізь палаюче пекло. Ти ідеш, бо
інакше загинеш. Але найстрашніше - це перший крок. Крок, після якого все набуває істинного значення та цінності. Крок, після якого можуть нарешті пролитися сльози, пробивається радість до серця.
Крок до справжнього себе, істини, Бога, крізь вогонь, коли душа вже зможе летіти, мов летюча золота хмаринка по небу, нагадуючи собою крилатого ангела та людину.