Ненько моя славна, доленько сумна!
Чом ти безталанна та й одним-одна?
Як трава, зім`ята, стоптана, суха -
Наче розіп`ята без вини й гріха.
Кара нескінченна поміж двох світів:
Ніби наречена для чужих сватів.
Хоч і не ледащо – в скруті без кінця.
В наймички, хіба що – та не до вінця.
Звична до сваволі, звична до біди.
Лиш зазнала волі – кажуть: «Не туди!»
Вже й не маєш слова – ріжуть без ножа!
Навіть рідна мова стала, мов чужа.
Ніде правди діти: сила є в руках,
Тільки власні діти – мовчки, по кутках.
Спраглими вустами кличеш: «Хто ви є?».
Селами й містами – наче не твоє.
Сумно, що не маю, чим допомогти.
Все – та «хата з краю», все оті «свати».
Наче неспроможні, бо не до снаги,
Бідні та заможні – власні вороги.
Вибач мені, мамо, що не маю слів,
Що мовчу так само, поки тебе в хлів
Заганяють з волі пасинків твоїх.
Звикли до сваволі – от, у чім наш гріх.