Ані шеберхне, вмерло, розімліло,
страшна розпука кроком не відступить,
не квітами, кістьми земля біліла,
ридала, встелена безкровним трупом .
А мати розвела слізьми затірку,
куліш пустий з торішнього насіння
було у неї діточок п’ятірко,
одне лишила смерть на животіння.
Дме вітер, поминальний дзвін тривожний,
затявся сміх, не сяють щирі очі,
а знавіснілі із кутків порожніх
блищать безхлібно серед пустки ночі
Із рук чиїх цей темний скарб заклятий,
взялася звідки ця німа безодня,
не тупотять веселі ноженята,
безсило пухлі гріють піч холодну.
Ген жовте марево над мертвими хатами
кістляві руки тягне в шибку биту,
гнилими небо об’їда зубами,
голосить вовком тьма несамовито.
Чига кирпата, в люте дмуха горно,
регоче, виє, смокче кров, пропаща,
заскнілі душі, на червоних жорнах
розтрощені, летять в ікласту пащу.
Луна від сліз гірких шляхом солоним
той дикий плач, стинання, стоголосся
а той, хто вижив, до кінця, до скону
важезний камінь на душі проносить.