З циклу "Осколки пам'ятi".
Ганчарка – баба зла й криклива – жила одна в яру поза струмком, що витікав з ставка. Ще ближче до ставка жила Варуня, хоч і молодша, та психічно хвора. Обидві дуже голосисті. Городи розділяє лиш межа. А кури меж не визнають, біжать куди їм хочеться, а розгрібають і клюють все, що підвернеться. Варуня і Ганчарка не переходять межу, хіба що грудкою у курку чи її хазяйку. Зате безмежно творча їхня лайка, яку, покинувши роботу, уважно слухають навколишні кутки села. А ми малі, забувши ігри, учимось, взнаєм нові слова й словосполучення. Так той дует давав дорослим відпочинок і науку дітям.
Ганчарка рідко замикала двері і йшла кудись, хіба що в магазин. А в нас така була забава – дорогу перебігти в неї перед носом. Так разів два чи три, аж поки «заведеться». І на горбок, як в
ложу, слухати концерт солістки.
Період допастуший, літо, жарко. Ми босоногі, у трусах і майках. Ганчарка зігнута вперед у свиті і спідниці, що підмітає пил, платок на голові, в руці платок, зав’язаний у вузол, у якім хлібина, а в лівій палиця – опора при ходьбі. Стартуємо. Я нагло пробігав занадто близько. Цупка рука вхватилася за майку на плечі, рванувся, вирвався, а майка розірвалась. Не до концерту, бо ж влетить добряче. Тупцюю, носом хлюпаю додому.
- Це що?
- Ганчарка…
- Тю, дурнІ, зв’язалися з розумною. Радій, що не впіймала за труси. Давай знімай, одінеш цю.
Оце й усе без крику й «оплеух понижче спини». А я то думав, я очікував, боявся.