* * *
Захлинувшись у вітрові,
серце спинилось,
Так невимовно-сонячно
небо зійшло
На роз’ятрене, зболене
пекло людини,
Щось померло, закінчилось,
щось почалось.
Ще ридають на вулицях
дурники п’яні,
Ще голосить під церквою
відьма страшна,
Ще блукають залишені,
сповнені жалю,
Та вже суне,
в загравах далеких, зима.
Всім нам сходити вгору
скелястими сходами,
Все своє із собою
до суду нести,
І постати у світло
зі смертними болями,
І безсмертним коханням
во віки віків.
І піти у прочинені
двері просвітлені,
І очиститись слізьми
у помахах крил,
І дивитись прощально
на тих, хто залишаться
І, прощаючи,
серце залишити їм.
Бо людині окремо –
не бути щасливою.
Не впокорити смерті
спасінням святих.
Достраждати, доплакати
повною мірою,
І це пекло довіку
стерпіти за всіх.
І тоді тільки стати
воістину вільними,
І тоді тільки в браму
зі світлом ввійти.