* * *
Пронеси мене, Отче, над прірвою долі,
Подаруй мені крила з легкої фольги.
Обгорілих уламків у тебе доволі,
Як палаюче серце мені пронести
Крізь буремні, розвихрені дні дощові?
Як заплакати, Отче,
крізь висохлі очі,
Навіть сльози, гарячі дарунки твої,
Я вимолюю пристрасно, ревно щоночі,
Гірко-солоним присмаком,
та поможи!
Поможи, щоб очиститись
каяттям, болем,
І помилуй самотністю,
жахом межі,
Та... маленьку надію,
нас люблячи, Боже,
Не вбивай,
не гаси,
мов дитя, збережи!
* * *
Чи навчився ти плакати
Сухими очима?
Що чекає окрилених
В передчутті
Розтривожених ранків
Духмяних, осінніх,
У бездонному просторі
Синіх світів?
Що нас жде там, за брамою
Світлою, білою?
Що чаїться у таїні
Смертній зими?
Хто уклониться цвітові,
Хто, воскреснувши, житиме,
І, крізь сльози, любитиме
Грішних, змучених...
всіх?
* * *
Молитва лине в тишині.
Вже знов згасає літо пізнє,
Вже ластівки по вишині
Викреслюють шляхи до півдня.
І синьо, сиво в далині.
Вияснюється біль осіння,
Та, що призначена мені
Як диво-дивне, воля-вільна,
Та, що печалі спопелить,
І, мов сльоза, стече повільно
Вже найчистішою з молитв.