І.С.
Душа твоя блука ще по землі.
Напоєне дощем, квітує літо.
І ластівки танцюють на крилі
Над річкою, в блакитнім оксамиті.
Акації дурманить медограй,
Жасмин, калина набухають цвітом.
Зоря вечірня, мов дорога в рай,
Полум’яніє та віщує вітер.
А ти бредеш в просвітлених світах,
Блакитно-лазурово-сніжним полем.
Вся в білому дівоча чистота...
Краплинами стікає людська доля,
І відлік часу межі добіга.
Стискає серце близький подих Бога.
І прірва невідомості чига
Крижаним жахом. Світиться дорога.
Як давить недопита гіркота!
Як палить біль,
бо є кого лишати,
І жалить розум слово – сирота,
І ще страшніші –
доня, мама, мати...
І плачеться,
і каяття нема.
В чім каятись?
Кого за що прощати?!
Людина в світ з’являється одна,
Але одна не може помирати.
Душа, мов птах, злітає, опада
Дощем, туманом стелиться до хати ...
Скажіть, той птах співає, чи рида?
Чи крила смерть дарує,
щоб літати?
8.06.2001 р.