* * *
Як слово мовити, почутим бути як?
Спинившись, серце б’ється раптом знову.
Як тоскно скиглить вітер у дротах,
І вечір липне в вікна незнайомий.
Життя здійметься гнотом у свічах,
І ясний спалах, щирий, молитовний...
Палаючи, згасати раптом як?
І сенс життя у чому без любові?
І знову ніч вивищує душа,
І ллється дзвін крізь тихі, ясні зорі,
Нежданий жах
розкритого вірша,
І простору нелюдський дикий холод.
На сльози право вимолити варт,
Поплачеться – і вимовиться слово.
* * *
Вогнем – по вінця, вщерть,
палаєм, входим в смерть.
А може квітка зацвітає
і ніжні руки забирають до Тебе?
* * *
Я знаю, гріх – кохатись без любові!
Скажіть, а гріх – вмирати без любові,
І просто смерть, чи є то смертний гріх,
Як вища грань, межа
покут та втіх?