Старію, видно. Знов дитинство сниться
Зоря півнеба оміднила ліс.
І я кидаю в ранню зоряницю
Із соняшника, висохлого, спис.
Кидаю і радію, що не влучив.
І він летить на полем і Дінцем,
А я біжу, біжу по білій кручі
Веселим і замріяним енцем.
Весь в тумані із крейдяного пилу.
Ще крок – із кручі головою вниз.
Та в мить останню відчуваю крила
І вже лечу, вже доганяю спис.
Тягнуся, намагаюся схопити.
Та хтось кричить крізь сон: «Не знаєш меж,
Поки летить твій спис, ти будеш жити,
А упаде на землю – ти помреш».