Перехрестя з дощок полонило хату.
Лізе в двері, вікна, наче павук,
І батьківську хвіртку, легку і крилату,
Відчиняє вітер, що прийшов з ріки.
Похилились східці – відішли від хати,
Я пізнав їх м’якість, коли вчивсь ходить.
Тут відпочивала стомлена мати…
Так невже ж це можна дошками забить?
Ось стою в задумці. Там минуле – старість.
Там – мого дитинства золота пора.
Защеміло серце. Як це швидко сталось –
Чорне перехрестя хату забира.
Лиш зітхає хвіртка в самоті від болю –
Птиця дерев’яна, котрій не злетіть.
І питає листям мамина тополя:
«Хто посмів нам рідну хату забруднить?»
Шепочу тополі: «Мамо, гнівіться.
Знову біла хата, в котрій виростав.
Знов вирує чиста, батьківська криниця.
Він її для щастя, для життя копав».