Кладовище чорніє за селом,
Підсліпувато блимає каплиця.
Дзвін калатає, наче б'є чолом...
О, Господи, невже це мені сниться?
На цвинтарі по пояс бур'яни,
Подекуди вони - у зріст людини.
Ще ягоди чорніють бузини,
Лежать рядами тихо всі родини.
Могила мами... похилився хрест...
На всю могилу розрослась калина.
З докором Янгол дивиться з небес:
Що, совісті лишилась крапелина?
А поряд батько, і його дідусь,
У другому ряду - бабця Килина,
Бабуся Дарка, дід Арсен... зігнувсь
Хрест кам'яний... упала на коліна
І стримати не можу гірких сліз.
Як боляче, коли побачиш рідних,
Які, мов сироти, лежать серед беріз,
В умовах геть таких людей не гідних.
До неба тягнуть руки ясени,
Схилилися в молитві сиві вишні.
Огов, ви де, коханії сини?
Де невісти поважні, такі пишні?
Онучок вже великий і ставний
Не прибіжить. І від дітей ні звістки.
Каштан впаде у прихисток земний,
Один зросте весною серед пустки.
Розкішний хміль позаплітав двори.
Ще поросли городи бур'янами.
Коли це було, літньої пори
Щоб батько не косив траву з синами?
Сини повилітали із гнізда,
Двір батьківський буяє споришами.
Хатиночка-сирітка, аж руда,
Не раз до глини вимита дощами.
Дах хати - голі ребра... вітру свист...
Старенька груша простягає руки.
А сум старанно пише в осінь лист
Про зустрічі рідкі й гіркі розлуки.
Позаростали до хатів стежки,
Ворота покосилися... руїни.
Порозсихались ночви і діжки,
Забуті села бідної країни.