А що, як по смерті - самісіньке небуття,
і світ потойбічний - то вигадка диваків?
А що, як ти втратиш єдине, що є - життя,
і ляжеш зерниною в землю поміж рядків?
А що, як того не існує, хто віч-на-віч
із власною самотою творив світи
зі слова простого і тихого, певна річ,
і вимовив зірку і владно звелів: "Світи!"
А що, як не випросиш пекла?! I не благай:
не суду тобі, не спокути, бо гріх - не гріх.
І все - випадковість прекрасна... Хай так! Нехай
рядки, що летять уві сні, наче перший сніг,
розтануть на сонячних променях золотих.
Як легко проспати вірша, що луна згори.
Та внутрішній голос шепоче: "Невже ти з тих,
хто вірить в свою випадковість... Іди. Твори!"