Поетка ніжна… Ще й руситка… Й вередуха
Над останньою,над паперовою книгою віршів своїх...
Погляд ковзає, ковзає, і…
І тремтячи чортячим в очах...
Занурилась, як в дзеркало озера
…в нез'ясовне,
прокидається там солов’їним,
зегзіцею...
І не може, а може, не хоче вона повертатись назад,
в світ пічної нудоти, де сором навіки відлинув...
Так і жити б і жити…
У своїх, у слов'янських, у віршах...
Їй…
Та!
Квітку зоряну з неба зірвавши,
між сторінок заклала її.
І закрила всі двері...
Й застигла, неначе навік...
Але!
Як у давню свою давнину,
вона знову почула цей ЗВУК!
Хоч і чутний нам, ледве...
І як в порожнину,
її губи, як ті пелюстки шепотіли, вишіптували
...СЛОВА,
непотрібні нікому вже...
А потім…
І вони…
Розтанули…
* * *
Куди ж ти рвешся, щоб зірватися з обриву,
поетка...
Вербою гнучкою,
у
…несамовітті,
коріння видираючи з землі
і лози розпушивши…
Та ще й змією вигнувши лелечу вию,
ти з бурею вовчицям, лютим виєш, виєш...
А от, коли доб'єшся й ти свого...
Утопленицею нагогОшеною усесвишнім,
ще дихаючи
і
перекидаючись на хвилях…
Всього лише,
за течією ти
пливеш в завіз навколишній, торішній
де так обломиться,
що з зідраною шкірою
ти гнитимеш серед корчиць
з сосновою
із твар'ю…
Та ще й, з невірою
вселенською…
На нью!