Казка
У гарненькому будинку на околиці міста жив хлопчик Сашко. Він був дуже розумний, про-те якийсь відлюдкуватий. Весь час сидів дома за комп'ютером. Ні з ким не товаришував, не спілкувався.
-Синку, піди на подвір'я, подихай свіжим повітрям, побігай з дітками. пограйся.-Запропонувала мама.
-Мені з ними не цікаво.-Відповів Сашко.
-Нікуди я не піду. Відкрию кватирку та подихаю повітрям а бігатиму на біговій доріжці. І взагалі, не мішай мені мамо, я граю "WarCraft"
-Андрію.-Звертаеться жінка до чоловіка. Що з нашим сином коїться? Сашко ніби в іншому світі живе.
Окрім комп'ютера, він до всіх байдужий, навіть до нас.
-Не переймайся люба, вони всі зараз такі.-Заспокоював чоловік.
-Щось мені дуже моторошно на душі. Я відчуваю наближення якогось лиха.-І мама заплакала.
А Сашко продовжував грати.
Мама поралась по господарству,готувала, прибирала, прала, а батько працював,
щоб заробляти гроші для сім'і. І складалось таке враження, що на думку Сашка, батьки потрібні саме для цього. Що у них застарілі погляди і з ними немає про що говорити.
-Вcерівно вони нічого не знають про сучасне життя. Навіть у комп"ютерах не розуміються,-думав Сашко.
-Синку,підем у вихідні зі мною на рибалку,-пропонує батько.
-Або в кафе тістечками поласуємо,перебиває мама.
-Або це,або те. Як же мені всі набридли. От якби сталося так,щоб я вмить зупинився у
комп"ютері,і мені ніхто не докучав.
Сашко закрив руками вуха,зажмурив очі,він був дуже роздратований.
Та раптом його охопило якесь дивне відчуття. Сашко відкрив очі,а на нього дивляться
не знайомі люди. Якісь дивні речі відбуваються. Люди і взагалі все навкруги наче іграшкові.
-Де я,що це зі мною? Куди я потрапив?
-У комп"ютер. Це ж була твоя мрія,чи не так?-пролунав холодний металевий голос.
-Вітаю тебе у комп"ютерному існуванні.
-Хто ти? І чому говориш у комп"ютерному існуванні.Чому існуванні а не житті?
-Тому,що слово "життя" вживається тільки в світі де є почуття. Де земля, небо,
зірки,сонце,вода,рослини,тварини і головне де є люди,тобто де все живе,то і є життя.
А ти знаходишся у металевій скрині,де все в ляльковому відображенні існує.
Сашко розгубився. Він ніяк не міг прийти до тями.
Голос продовжував:-Отже,часу тобі до завтра. Рівно о півдні буде посвята,тебе
прийматимуть у члени комп"ютерного існування. Після посвяти ти перетворишся в іграшко-
вий персонаж. Запам"ятай-ай,-вже десь далеко пролунав металевий голос.
-Після посвяти назад вороття немає.
-Зачекай голосе,голосе-схвильовано прокричав Сашко.
-А є в мене хоча-б одна можливість повернутися назад в життя?
-Так є-відповів голос. Ти повинен в спогадах проявити співчуття до кого не будь,і якщо в очах з"явиться хочаб одна сльоза,то повернешся до дому.
Голос зник,і всі іграшкові персонажі також. Сашко залишився на самоті.
-Як тут холодно і не приємно-подумав він. Не хочу бути іграшковим персонажем. Я лю-
дина,я хочу до дому,до мами з татом. Вони такі ніжні і турботливі. Мама мене б зараз
обійняла ісказала-"Чому такий засмучений, серденько моє?" Які приємні слова, стало тепло
від однієї згадки про них. А тато, підняв би мене на руки,високо підкинув і сказав" Не сумуй синку, прорвемось".- Чому мене все це в останні часи так дратувало? Що я робив не так? Я дуже багато часу приділяв комп"ютеру. Моя байдужість до всіх закувала мене,мов у
кайдани. Я став в"язнем її. Навіть не можу згадати, як це співчувати,тим паче плакати.
Коли рік тому померла моя бабуся,я не плакав. Чому? Невже мене вже нічого не може роз-
чулити. В мене зовсім відсутнє відчуття скорботи. Це кінець,я пропав. Про те, мені стало
приємно,коли згадав маму з татом.-Згадуй Сашко,згадуй,ти ж був колись чуйним,добрим хлопчиком-наказує собі Сашко.
Він закрив очі і шо сили намагався згадати щось приємне зі свого життя,але все мар-
но. Перед очима встають тільки комп"ютерні персонажі.
-Я вже декілька років живу у якомусь віртуальному житті. Нічого не можу згадати.
За цими думками Сашко просидів всю ніч. Годинник показував десять годин ранку. Часу за-
лишилось обмаль.
-Невже я ніколи більше не побачу маму з татом,своїх однокласників,дітей з нашого двору?- і Сашкові стало сумно.
-Чому це мене так переймає-подумав він.
І пригадалося: він катався на велосипеді із хлопчиками з їхнього двору,а за ними бігав приблудний песик, якого Сашко назвав" Маріо". Маріо розгублено на всіх дивився
вирішуючи,кого йому переслідувати. Він так кумедно бігав, то за Сашком,то за Юрчиком,
потім побіг за Віталіком,а ми так сміялись. Ой як же весело було. Песика любив весь двір.
Всі дітки годували Маріо по черзі. Віталіків тато столяр,збудував Маріо велику,простору
буду. Юрчика мама постелила в буді стару ковдру,а моя мама виділила песику дві мисочки,
для водички та їжі.
А ще ми якось всім двором,пішли на річку. Маріо нікому не давав плавати. Він мабуть
думав,що ми тонемо і намагався нас рятувати. Потім сталося лихо. До нас на подвір"я прийшли труїти щурів і Маріо ненароком отруївся. Як же було його шкода. Він так страждав,
скиглив від болю і дивився нам у вічі. Я й досі не можу забути цей погляд. Маріо з нами прощався.
Сашко в своіх спогадах забув за комп"ютер,за посвяту,за час що ось,ось закінчится.
Він сидів і плакав.
-Синку,що сталося,чому ти плачеш?-мама пригорнула Сашка до себе і сказала:-
-Не плач серденько, все минеться.
Сашкові стало спокійно і затишно.
-Та що це,я дома?-подумав він.
-Я повернувся?-і що сили,радісно закричав:-Мамо,мамусю я дома!
-Що це з ним?-мама підвела плечі і сказала,-плаче,радіє,нічого не розумію.
В кімнату увійшов батько:-Що за галас ви тут здійняли? Щось приємне сталося? А ну
поділіться своїм чудовим настроєм,-батько хитрувато посміхнувся.
- Ви найрідніші батьки у світі-відповів Сашко.
- У нас не було жодного сумніву що до ціеі думки. Ти також для нас найрідніша дитина.
Та всеж не уникай відповіді,з якого приводу така радість?-стояв на своєму батько.
-Просто я самий щасливий хлопчик-відповів Сашко та побіг на подвір"я до дітей.
-Ти щось розуміеш люба?-звернувся чоловік до дружини.
-Так,наш син повернувся.