Ганна Осадко.
ТРАВА БЕЗЫМЯННАЯ.
Глеб Ходорковский(перевод).
Однажды утром почувствуешь, что ты стала слова забывать.
Что, в конце-концов, они тебе не нужны, потому, что в селе с каждым днём ты всё больше уже похожа на вино в старой бутылке.Настоенное,утихшее, молчаливое
"Если ты можешь не писать - не пиши" - сказал кто-то из мудрых. Я - могу. Поэтому
и не пишу.
Огород зарастает травами безымянными: упорными и живучими. Подозреваю - малокультурными. У культурных нет такого жгучего желания жить - и мне их жаль.
Пэтому я ежедневно выбираю какой-нибудь чахлый "интеллигентский" род - выискиваю наугад среди полуметровых бурьянов координаты запущенной грядки - и начинаю полоть.Ненавижу сапки-рыскухи, не умею ими пользоваться. Меня пугает металл,который врубается в плоть земли - это чем-то напоминает средневековые пытки.
Совсем другое дело - полоть.Погружать руки в густое переплетенье стеблей, ласкать широкие листья, искать черты знакомых огурцов, морковки, лука - и тщательно выдёргивать с грядки(головы, сердца) всё лишнее. Лишнее в данном контексте, конечно."Окультуривание территории" - так это называется. Выбор в пользу полезного(доброго, светлого). В школе, на уроке биологии, кстати, все растения так и рассматривлись - в контексте "полезности для человека". Мол, то, что полезно - цаца, а бесполезное(речь даже не шла о вредности, а просто о том, что нельзя съесть-скормить-переработать) - кака. Бурьян. Безымянная трава. Сотни видов растений, которых никто не знает по имени. Миллионы поколений безымянных людей, которые миновали, минуют и будут безымянно уходить. Как, наконец, и это зелёное лето.
Как и переплетенье теней и полутеней кроны молодого разросшегося ореха. Как и слова моей речи. (моего языка?)
* * *
Безiменна трава.
Ганна Осадко
Якогось ранку збагнути, що починаєш забувати слова.
Що врешті не потребуєш їх, бо з кожним днем у селі стаєш усе більше подібною на вино у старій зеленій пляшці. Вистояне, втишене, мовчазне. «Якщо можеш не писати – не пиши», – казав хтось із мудрих. Я – можу. Тому не пишу.
Город заростає травами безіменними: впертими і живучими. Підозрюю, що малокультурними. У культурних немає такої жаги до життя – і мені їх шкода. Тому щодня вибираю якийсь миршавий «інтелігентий» рід – вишукую навмання поміж півметрових бур'янів координати занедбаної грядки – і зачинаю полоти. Ненавиджу сапки-рискалі, не вмію ними користуватися. Мене лякає метал, що врубується у плоть землі – це дещо нагадує середньовічні тортури. Інша справа – полоти. Занурювати руки у густе плетиво стебел, пестити широке листя, шукати обриси знайомих огірків_моркви_цибулі – та ретельно висмикувати з грядки (голови, серця) усе зайве. Зайве у даному контексті, звісно. «Окультурення території» – це так називається. Вибір на користь корисного (доброго_світлого). У школі на уроці біології, до речі, всі рослини так і розглядалися – у контексті «корисності для людини». Мовляв, те що корисне – цяця, а не корисне (навіть не йдеться про шкідливе, просто те, чого не можна з'їсти-згодувати-переробити) – кака. Бур'ян. Безімена трава. Сотні видів рослин, яких ніхто і не знає по імені. Мільйони поколінь безіменних людей, які минули, і минають, і минатимуть. Як, врешті, і це зелене літо. Як і плетиво тіней-півтіней на кроні молодого розлогого горіха. Як і слова моєї мови.
© Copyright: Ганна Осадко, 2013
Свидетельство о публикации №113072206011