Накладаєм на себе обмеження. Тлумимо почуття. Сліпимо зір блискучимим бряцалками
езотеричних знань, екзотичних вір. Живемо у вигаданому просторі: 3D plus T, себто час.
І чекаємо Різдва, Великодня, відпустки...
А насправді падає дощ.
Диво води з неба, напування трави і дерев.
Зрошення зачерствілих душ.
Святовиде, ти ще з нами? Перуне, видибни! Ярило, засвіти.
Стишився вітер, пропливли хмари, блищать краплі на горіхові та вишеньках.
З вуликів вилітають бджоли, з нірок джмелі.
Вересневий передполудень. Шшшша!!!
Літо ще не скінчилося.
Воно стало іншим солодшим,
як молодиця в соку, як легінь налитий силою, як очі матері, переповнені ніжністю,
що пестять світлом своїм немовля, а воно не випускає з рота ожину перса хоча і наїлося доста.
Ви можете назвати це дією окситоцину, переповненням дофаміну чи ще чогось.
А що це змінює?
Хіба від цього диво життя маліє, а його таємниця зника?