Гуляв собі поміж дерев вітрисько,
І трави нахиляв додолу низько,
мене побачив, миттю налетів,
на вухо любощі зашепотів.
Ах ти, спокуснику, чарівна твоя мова,
снується, ніби ниточка шовкова
та лише не чіпай мою кофтину,
й підступно не пірнай мені за спину.
А знаєш що, даремна твоя зваба,
не думала, що ти такий нахаба
іди, вітрище, не надокучай,
десь іншу співрозмовницю шукай.
А що таке, де любощі?! Одначе,
сердитий та недобрий ти, юначе,
нахмарив брови, і з-під лоба-зирк,
насупився, і з вуст анічичирк.
Уже осіннім листям ти жбурляєш,
стовпи пилюки чорні підіймаєш,
верба тонка аж до землі ляга,
від тебе я сховалася. Ага!