Якогось-то разу,
коли їхала до тебе в метро,
намагалася уявити, як виглядає твоя дружина,
шукала її вигадану поміж безіменних сонних жінок,
домальовувала подумки зморшки і кілограми
до баченої раз колись весільної знимки,
де ви молоді та гарні,
а попереду ще так довго і так щасливо...
Осінь цього року така швидка,
Летить на хюндаї, захекана й безголова,
Хапає роззявленим ротом повітря,
Якого завжди бракує,
Щулиться від вітру на пероні нічного чужого міста,
Шукає за звичкою цигарку в наплічнику,
Забувши, що вже не палить нічого,
Крім листя у парках,
Крім листів у грубці.
Дослухаюся серед ночі
до гепання серця тієї жінки,
Якої ніколи й не бачила,
«Солодких снів, - кажу їй, -
І добрих ранків так само,
Самотності менше, любові – більше –
(Чи любить вона білий колір?
Чи фарбує волосся?
Чи цілує тебе,
Коли повертаєшся,
Завжди повертаєшся
до неї?)