Двi хмари...

 
Сварились, наче подружки, дві хмари,
Збирались літні піжмурки в їх пари…
Одна була важка та фіолетова,
сивіла друга: височенько, летово.

Важка - картала: «Бач, літає, ви-со-ко!
М’які пір’їнки - ні служби, ні вислуги!
Казала мама, дать би їй в те око,
щоб не кидала подругу жорстоко!
Коли не зайдеш, – сміх у холодильнику!
І Грім її подібний підкаблучнику...
Нема проблем і це, її ознака,-
я ж подруга її, а де подяка?!!!»

І мстива зачерпнула мул болота,
і чорта, і багна, і жмут осоту,-
все подрузі атографом відправила,
як завжди: і зганьбила, і знеславила.
 

Друга почула і не забарилася:
«-То я з тобою нічим не ділилася?
Летим до Марса і згадаєм всі дрібнички,
і першу блискавку тобі, - голуб в спідничку.
А хто мені дзвонив із диспанцера?
Незайманка одна, - ніч кавалера!
Та я ж тобі була, як рідна мати,-
від гонореї кинулась спасати!
Я ж через тебе втратила роботу,
дзвіночок твій почули,- от гидота!
А ти ж мене живцем похоронила,
гріхи своїх утіх на мене злила!
Верни мої висоти й чисте небо,
де ми були лиш вдвох із любим Ледо!
Не подруга тобі, вибач, прощай!
Дрібним дощем полий весь урожай…»

Громи гриміли, дріботіло листя,
не залишаючи  слідів сухого місця.
Як було б добре, щоб у  кожнім закапелку
той фіолет розвів свою веселку!