Дитячий сон свій пам’ятаю досі:
посеред ночі сяє золота
безмежна нива, міниться колосся,
мене промінням чистим огорта.
А у очах моїх відбились зорі,
барвисті райдуги і чарівні вогні,
так близько-близько небо неозоре
і ніби щось нашіптує мені
Я лиш одна, але страху немає,
і я ступаю сміло на межу,
в долонях, ось, надію я тримаю
і в серці віру ревно бережу.
А там таке ще досі все незнане,
І кличе, зве, манить мене, малу…
Я пронесу цей спомин крізь тумани,
через життя, через років імлу.
А наді мною небо неозоре,
і я стою без страху на межі,
і знову райдуги, і знову – тихі зорі,
в руках надія, віра – у душі.