Шаную і люблю легенди я, і знаю їх немало,
Але одна у серденько так глибоко запала...
Історію цю, мабуть, спіткало б забуття,
Бо ті часи давно вже канули у небуття.
В найвужчім місці Рейну скеля висока стоїть.
Хвиля тут об берег сильно б'є і шумить.
А люди в човнах - не дивляться на неї -
Свідомість їх полонить Діва, що на скелі.
Як вірити, що кажуть люди,постає такою Лорелай:
Гарна, з блакитними очима - красунею її запам'ятай.
Чеше волосся вона золотеє, співає пісні...
Усе про кохання - буває веселі, частіше - сумні...
Лорелай син графа побачити волає,
Та що з ним далі трапиться - не знає.
Сповнений надії, пливе він до своєї мрії,
З коханням в серці.. А тут такі події...
Ось бачить Лорелай, - рукою весело махає, -
Вона всміхається йому, - біди він не чекає.
Хотів граф молодий на берег зістрибнути,
Та в обійми Рейну потрапив і почав тонути.
Так красивий юний граф Лорелай шукав,
Та в хвилях Рейну ненароком заблукав.
А батько - граф старий - переживає,
Він сина любого давно уже чекає...
Як моторошно й прикро, що сталося таке,
І що життя одне й таке коротке...
А човнярі не зупиняються, пливуть,
Побачивши Діву такую - уже не забудуть...
Як потонуть - дружини ридатимуть й діти, -
Вони ж - лицарі вірно будуть служити
Цій величній небезпечній цариці,
Володаря хвиль прекрасній доньці.