«Ми стоїмо зараз перед входом до Сікстинської капели, особистої молитовні Папи. Тут проходять конклави, тут обирають нового Папу. Стеля… плафон капели та вівтарна стіна розписані геніальним художником, скульптором, архітектором усіх часів Мікеланджело Буонарроті. Робота над плафоном тривала з перервами від 1508 до 1512 року. Потім художник поїхав з Риму і повернувся на запрошення Папи лише у 1534 році. У цей час Папа Климент VII обдумував тему фрескового розпису вівтарної стіни Сикстинської капели і зупинився на темі Страшного суду. 25 вересня того ж року він помер, а новим Папою став Павло III (Алессандро Фарнезе). 1 вересня 1535 року Мікеланджело було призначено головним архітектором, скульптором та живописцем Ватикану. Робота над фрескою розпочалася у квітні-травні 1536 року і тривала до жовтня 1541. Урочисте відкриття відбулося 31 жовтня 1541 року.
Сцена Страшного суду на вівтарній стіні капели зображена всупереч тодішнім уявленням. Твір наповнений могутнім рухом: скелети встають із землі, врятована душа піднімається вгору по гірлянді з троянд, чоловік, якого диявол тягне вниз, із жаху закриває обличчя руками.
В самій капелі не можна розмовляти, там панує сіленціо – тиша…
Тому заходьте і слухайте…»
Я знаю…
Я стільки знаю…
Господи, дай мені силу нести моє надлюдське знання…
Ще трохи. Ще так небагато.
Я знову тут, у цій величезній капелі.
Варто лише підняти голову – і от вони, ті, кого створив – ангели, титани, герої, святі, сивіли. Адам. Бог.
Я створив Бога.
Створив за образом і подобою своєю, так, як уявляю собі. Сотворив його у момент творення світу, дня і ночі, світла й темряви, світил і землі, рослин і тварин. І людини. Адама.
Адама теж сотворив я. не з глини, не із праху земного, а фарбами по вологій штукатурці.
В усій красі досконалого чоловічого тіла. В досконалості кожного м’яза, кожного пальця руки, напівсонної іще, порожньої, що важко зводиться до Создателя по надію наповнення життям. Квола, але досконала рука.
Це я вдихнув цей сон до сотворення в Адама. Я вдихнув могутність у руку Творця, що за мить забарвить світ і людство Духом.
Я знаю…
Як же страшно мені, мізерному, перед ликом Твоїм, мною сотвореним, Господи!
Двадцять шість місяців каторжної праці отам, під небесами, повними Господа.
Двадцять шість місяців майже без перерв – я спав отам, на висоті, під небесами, на твердих рапавих дошках замість небесних хмар. Моє обличчя заливала фарба, моє тіло складалося удвоє, корчилося в родових муках, болем кожного суглоба, судомою кожного м’яза я творив Тебе, Господи.
Прогнав усіх, кого приводили допомогти – вони могли тільки зіпсувати, я не міг, не мав права дозволити хибного поруху пензля – сам сотворив, сам за все відповім, тут, поблизу, зовсім поруч – на Страшному Суді.
Я сотворив небо, світила, людину – і втік.
Потім розповідатимуть щось про інтриги Браманте, про Папу Юлія, який не заплатив, про мій гнів і гримання дверима через причини мирські і мерзенні. Нехай вони собі, Господи, це земне, це їхнє. Тільки ми з Тобою знаємо, як було насправді – я сотворив і злякався сотвореного.
Такого огрому праці до мене не творила жодна людина.
Швидше, швидше, поки не висохло. Фреска… Це він, Браманте, хотів моєї ганьби, знав, що я ніколи не працював у цій техніці, яка потребує особливого навику, що виробляється роками. Фреска – особливе. Волога штукатурка всмоктує фарбу, зате зберігає її навіки. Працювати треба швидко, інакше знищиш власний твір, - писатимеш по сухому – загине.
Так власноручно знищив свою фреску «Тайна вечеря» покійний Леонардо. Щось мудрував, як завжди, експериментував – то зволожував, то сушив. І фарба плюнула йому в обличчя – за два роки фреска взялася тріщинами, до нащадків дійдуть лише бліді тіні. Але це – Леонардо, він жив планами та проектами, ніколи не доводив свої роботи до кінця. Що ж, він – геній. А я простий собі трудяга – каменяр.
Він поспішав поперед свого часу.
А я уперся спиною в рапаві дошки під стелею неба, творив і терпів. Фарба плювала у мене – я терпів. Виїдала очі, затікала за рукави, за комір, прокладала рівчаки по тілу, висихаючи, а я терпів, дихав ртуттю, яку додавали для стійкості, промивав лише очі, щоб бачити, терпів, як мати терпить, бо творив Отця.
Утік до Флоренції, щоб знову взяти до рук звичний інструмент скульптора, закінчити Капеллу Медичі, гробницю Папи Юлія. Тут, далеко від римських інтриг, почувався у безпеці. Різець і молоток – це не пензель, це надійно.
Помер Папа Юлій. Папа Климентій VII покликав до Риму, розписувати вівтарну стіну. Марно відмовлявся, марно доводив, що стіна вже розписана добрими художниками. Марно втішався, коли Климентій несподівано помер. Наступний Папа, Павло ІІІ, підтвердив замовлення. Хто питатиме тебе, простого смертного, - Папа сказав.
І от я знову тут, де сотворив небо, і маю творити Суд. Страшний.
Вимагаю лише одного – свободи. Щоб ніхто не заважав. Щоб ніхто навіть не заходив і не дихав під руку.
Суд… Як його уявляє кожен з нас? Як судитимуть – усіх гуртом чи кожного окремо? Куди спрямує кожного Господня длань – угору, до праведників чи долу, в геєну огненну, чи в ріку забуття із перевізником, в якого вірили язичники?
Господи, дай мені знову сотворити Тебе таким, як уявляю – могутнім, всемогутнім!, але всемилостивим і всесправедливим.
Я сотворю Тебе юним – у красі молодого і сильного тіла – оголеного, цілком оголеного, бо лише у первозданності істинна краса. Твої руки простиратимуться над головами грішників у капелі, і крізь століття невтомно ввергатимуть у геєну огненну чи возноситимуть на небо. Твоєї суворості злякається навіть Мати – заломить руки і стоятиме позаду сина у молитві, благаючи про милосердя. Поруч із Тобою стане Папа – та нехай уже віддам людському людське.
Віддам і собі власне… Чи вгадає хтось мої риси у спотвореному лику заживо зідраної зі святого Варфоломія шкіри? Що ви робите зі мною, люди?
І рік, і два, і шість я покутую тут, на цих рапавих дошках, за ваші гріхи, а кардиналам не вічність – поспіх та успіх…
Оголюю вам сутність і душу, а ви, злякавшись, намагаєтеся прикрити єство фіговими листочками, сповити паволоками, затулити брехнею, бо пробрехалися наскрізь, ваше справжнє виколює очі.
А мені їх виїдає фарба…
Господи, допоможи, Господи, сподоб аз грішного.
Здолав понадлюдське, сотворив, що нікому несила, і хто ти є, аби спотворити народжене у таких муках? Ти – кардинал? Камерленго? Ну то й що? Вас і зараз сотні, а за півтисячоліття назбирається іще так удесятеро, хто вас запам’ятає і перелічить?
Хіба що Він на Страшному своєму суді, але не на фресці, а там, на небі пригадає твоє ім’я – Б’яджо да Чезена. Це ж ти звелів зіпсувати працю мого життя, покрити паволоками тіло Господнє.
Аз воздам.
Це сказав Він.
Аз воздам уже зараз, на землі.
Це сказав я, Мікеланджело ді Франческо ді Нері ді Мініато дель Сера ді Лодовіко ді Леонардо ді Буонарроті Сімоні, якого світ пам’ятатиме століттями по моїй смерті як просто Мікеланджело. Мені не потрібен титул для величі, я просто Мікеланджело.
По мені лишилися Мойсей, Давид, собор святого Петра, Мадонна із Сином на руках, Сотворення світу, Страшний суд. Хто може, хай зробить більше.
Що лишилося по тобі?
Хто і за що пам’ятатиме тебе, земного черва, що підняв руку на безсмертне?
Та я зроблю так, щоб запам’ятали.
Аз воздам.
Я розміщу тебе з усією твоєю земною суттю, в усьому паскудстві плоті і душі отут, у найнижчому колі пекла, куди падають душі найзапекліших грішників… Твоя мерзенна душа воплотиться моїм задумом помсти у потворне тіло судді душ Міноса з ослячими вухами. І ти стоятимеш у дверях капели, бо там твої місце відповідно до обов’язків, а весь отой сонм кардиналів ледь стримуватиме сміх, милуючись твоїм портретом у всій схожості. І насолода повнитиме їм серця від усвідомлення справедливості мого страшного суду, бо місце твоє – у найнижчому колі грішників не лише за вимогу збезчестити моє творіння, а й за діла твої земні, відомі небу.
А Він… Він простить, бо всеблагий і чоловіколюбець…
«Відвідування Сікстинської капели завершується… Виходимо, потихеньку виходимо… Але поки ми ще не покинули це священне місце, зверніть увагу на фігуру просто над дверима капели, у правому нижньому кутку. Це – кардинал Б’яджо да Чезена, який звелів спотворити твір Мікеланджело, домалювавши ці блакитні смужки тканини, якими прикрили наготу Христа. Фігура виконана з повною портретною схожістю. Коли Б’яджо да Чезена побачив, куди помістив його художник, він обурився і звернувся до Папи, щоб домогтися зміни сюжету. Папа Римський Павло III Алессандро Фарнезе був людиною з добрим почуттям гумору. «Гаразд, Б’яджо, - сказав він. – Ми всі, кардинали і я, молитимемося, щоб Господь змінив своє рішення і підняв тебе на небо чи хоч трохи вище із останнього рівня пекла». П’ять днів кардинали ревно молилися, прохаючи у Господа, щоб змінив сюжет картини, а в душі насміхаючись із нещасного Б’яджо. На шостий день Папа виголосив: «Мабуть, ти й справді великий і непрощенний грішник, якщо навіть молитва Папи не змогла підняти тебе на небеса».
Цей сюжет уже п’ять століть відомий як помста Мікеланджело.
А тепер продовжимо нашу екскурсію…»