Визорює, зір іскри вмерзли в купол,
В його до чорноти густий бурштин.
Ще не любуюсь, лиш вдивляюсь тупо
В найгеніальнішу із бачених картин.
В ній все статичне, та між всіх одна
Зоря тремтить. Чому тремтить вона?
Їй, як мені, можливо безпричинно,
Цієї ночі одиноко й зимно.
На ранок небо плакало дощем,
Від зору сховані були його глибини.
А в грудях наростав панічний щем –
Чи ще побачу ту зорю єдину?
І на своє мінливе полотно
Нові мазки за ніч поклала осінь,
Та вже стирає більше, ніж наносить,
Аж поки білим стане знов воно. .