Вже сонце заходить, потроху темніє,
І щастя вирує, і радість жевріє
Від того, що день промайнув, наче казка,
Бо поряд з тобою я був, моя ласко.
Із пам’яті зустріч оця не зникає.
Як добре, що серце потроху звикає
До того, що нишком міркуєш про мене.
Я вірю у тебе, Веснянко зелена.
А нині приходить хвилина прощання,
Львів плаче дощами: він – свідок вигнання.
Були несміливими мої слова,
Та вірю, чекатиме Лада моя.