Ганна Осадко
ИРИТ.
Глеб Ходорковский(перевод)
Срочная эвакуация из грешного города продолжалась.
Дочери испуганными мышами носились по дому,
хватали какие-то тряпки, складывали в чемоданы.
Муж и отец - воплощение чести и веры -
стоял на пороге и, скрестив на груди руки,
подгонял:
"Ничего не берите лишнего! Только самое необходимое!"
...Наконец каждый взял только сам себя.
Они продирались наверх, всё выше и выше -
что, наконец, и море (мертвее мёртвого)
валялось внизу потерянным зеркальцем.
Дочери, как две молодые козы бежали первыми:
сильные смуглые ноги на фоне избитого грунта
поблескивали как храмовые колонны...
Казалось, они позабыли вчерашний отцовский обмен:
шило за мыло, тело за тело,душу за душу......
Но она - не забыла...
Шла последней - и спиной ощущала свой город:
тысячи обожженных пальцев её за пОлы тянули
чёрными обугленными ручками-спичками
звали её дети, а волосы их шипели,
и запекались маленькими комочками:
Сссссс...
Ооооооо...
Доооом...
И тогда загрохотало...
Сразу Лот,
не обернувшись,
что-то изрёк про Божью кару и ад
О чём она вспомнила
постаревшая женщина без имени?
Та, что осталась в истории жить и умирать вечно -
с именем мужа - вещью мужа - карою мужа,
лотом невыкупленным на небесном аукционе -
"Женою Лота".
Вспоминала ли детство своё, качели на смоковнице сОгнутой?
Или сад с оливами, или волооких подружек,
кошку брошенную, или тарелки - серебряные, резные?
Кто знает, кто скажет?
Кто засвидетельствует как из замшелого погоста
В белых саванах мать и отец ей махали руками:"Беги, доню!"
И она бежала.
Впереди перед нею маячила только спина мужа
с широкой воловьей шеей и плечами на полмира.
Что он сказал ей тогда, не обернувшись, не подавая руки -
вечно первый, вечно правый, вечно гостеприимный?
Что она сказала ему?
Кто знает, кто скажет?
Кто расскажет, каким голосом, какой памятью, каким воплем
встряхнуло её город - порождённый грехом, но освящённый сердцем?
Каким безумным крематорием - живых убивающим и оскверняющим мёртвых -
(огонь душу выгони)
показался ей Божий и белый свет?
...А когда она встала-к земле-припала
и стала столбом соляным
Межевым знаком:"Проезд в рай нАстрого запрещён!"
остановился ли он, заметил ли он,обернулся ли к ней -
жене законной, безымянной женщине,к лоту невыкупленному?
Пошёл ли он дальше,
в своё светлое будущее,
в край обетОванный,
в рай свой правильный?
...Господни ангелы, гости ихнего дома -
разве она не кормила их, не поила, им не стелила ложе?
Раздробите столб столяной на мелкие крошки
и снесите в ясли, где спят ягнята,
где мул в рождественной тишине прядает ушами,
где корова дыханием согревает -
пусть языками прощения слижут
соль её греховную
и любовь её сладкую.
И самый главный - огненнокрылый - наконец, спросит:
Так как же тебя зовут-то, жена Лота?
* * *
Ганна Осадко.
ІРІТ.
Ґвалтовна евакуація із міста гріха тривала.
Дівчата мишками наляканими носилися по хаті,
хапали якісь лахи, пакували валізи.
Чоловік – втілення чесноти та віри –
стояв на порозі, схрестивши руки на грудях,
і підганяв:
«Не беріть нічого зайвого! Лише найнеобхідніші речі!»
…Врешті, кожен взяв тільки самого себе.
Вони дерлися вгору, все вище і вище –
що врешті і море (мертве-мертвісіньке)
валялося долу люстерком загубленим.
Доньки, як дві молоді кози, бігли попереду:
сильні засмаглі ноги на тлі стовченого ґрунту
виблискували, наче колони храму…
Здавалося, що вони геть забули вчорашню батькову мінянку:
шило за мило, тіло за тіло, душу за душу.
Але ж вона – не забула…
Вона йшла останньою – і спиною відчувала своє місто:
тисячі обпечених пальців тягнули її за поли,
чорними обвугленими сірничками-руцями
кликали її діти, і волосся їхнє шипіло,
і запікалось дрібнесенькими ґульками:
Сссссс…
Ооооооо…
Дооом…
А тоді загуркотіло…
І чоловік,
не озираючись,
констатував щось про пекло і Божу кару.
Про що вона згадувала, ця постаріла жінка без імені?
Жінка, що залишилась в історії жити і помирати вічно –
з іменем мужа - власністю мужа - карою мужа
лотом не викупленим на небесному аукціоні –
«Жінкою Лотовою»?
Чи пригадувала вона дитинство, гойдалку на схиленій смоківниці?
Чи сад із оливами, чи подружок волооких,
чи кішку покинуту, чи срібні тарелі різьблені?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, як із замшілого цвинтаря
Батько й мати у білих саванах махали до неї руками: «Тікай, доню?»
І вона тікала.
Попереду була тільки спина чоловіка –
його широка волова шия, плечі на півсвіту.
Що він сказав їй тоді – не озираючись, не подавши руки –
завжди перший, завжди правий, завжди гостинний?
Що вона йому мовила?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, яким голосом, яким спогадом, яким голосінням
Струсонуло її рідне місто – гріхом породжене, у сірці висвячене?
Яким божевільним крематорієм – що живих убиває, що мертвих оскверняє –
(вогонь_душу_вигонь)
Здався їй божий та білий світ?
….А коли вона встала-до-землі-припала,
коли вона стала стовпом соляним,
Межовим знаком «проїзд у рай строго заборонено», -
чи спинився він, чи помітив він, чи озирнувся до неї –
жінки без імені, дружини вінчаної, лоту не викупленого?
А чи пішов собі й далі
у світле своє майбутнє,
У край свій обіцяний,
У рай свій правильний?
…ангели Господні, гості дому їхнього –
Чи ж не напувала, чи ж не годувала, чи ж ложа вам не стелила?
Подробіть стовп соляний на крихточки,
в яселка занесіть, де ягнята сплять,
де віслюк вухами тишу різдвяну пряде,
де корова диханням зігріває –
най злижуть язиками прощення
сіль її гріховну,
любов її солодку.
І найстарший – з вогненними крилами – нарешті запитає –
То як же тебе звати, дружино Лотова?
© Copyright: Ганна Осадко, 2009
Свидетельство о публикации №109111609290