***
Я бачу те, що ти не бачиш,
я чую все, а ти не чуєш
чому ж тоді я зараз плачу,
чому ж тоді я так сумую?
А все здається ніби добре,
а все здається ніби в сні,
але, звичайно, є той "проблемс"
та кажуть люди, кажуть "ні"
І всі повірять в ці байки,
і всі тихенько ляжуть спати
сама залишусь я тягти,
тягти реальність до кімнати.
А тут не бачу я нічого
навколо тільки темнота
і хтось торкнеться до німого
той закричить "Ура!"
Як залишалась за спиною,
так залишилася й тепер,
але не будь мені героєм
знайдеться в світі й інший "мен"
А я відчую, відчую холод
побачу те, що світ не бачив
та це не ворог! Ні, не ворог!
Це просто гість, він все пробачить.
А люди навіть не помітять
залишаться стояти далі
не бачать світло те, що світить
вони начебто б у тумані.
І цей невинний погляд
подивиться на мене крізь блакить
і в те, блакитне небо люди входять
та дивно, ніхто нікуди не спішить.
Рука протягнеться й до мене
та я відмовлюся, чому ж?
невже це говорило моє серце,
невже в цім світлі своя муть!?
Чому не відчуваю болю?
І совість мене не гризе,
тут тихо навіть так доволі
невже минулося це все?
Невже нічого вже не бачу?
І для мене світ закрився цей
та я уже чомусь не плачу
і можу вже тихенько вийти з цих дверей.