Вона прагнула іти світом й збирати сонце в долоні,
Обіймати кожного стрічного і дарувати усмІшки.
Лікарі щось обговорювали, чухали скроні,
І казали їй: "Ти лежи тільки. Тихо, як мишка"
У очах її сліз і не бачили, чули ж одні казкИ.
І до всіх хтось приходив, а до неї лиш тУтешній кіт.
Навесні аквареллю вона малювала бузки,
І чомусь сусідам в палаті завжди віддавала свій хліб.
А тоді, коли вранці вона не побачила сонце,
І у вічному подиві брови застигли її,
Прибиральниця знову відкрила віконце..
"Надто мало повітря тут, треба ж і для душі"